WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство та історія України - Реферат

Українознавство та історія України - Реферат

опертих на них видів діяльності. Далі ці частини також розчленовуються на більш прості елементи, що досліджуються досить широким колом спеціалізованих наук. Але розмова про це неявно містить думку, згідно з якою ці частини й елементи України в пізнавально-дослідницькому плані не тільки не сумісні змістовно, але, як предмети знання, не можуть бути сумісними через те, що створюються на основі неспівпадаючих пізнавальних методів і методик. Так, історія (оповідь) геології України постає лише тоді, коли використовуються методики дослідження надр землі: буріння, радіозондування, створення геокарти корисних копалин тощо. Зрозуміло, що така історія України буде однобічною і змістовно-методично суперечитиме оповіді про екологію України, а вже історія української державності, наприклад, не буде стикуватися ні з цими історіями, ні з історією, скажімо, економіки чи історією української мови.
Тобто в царині спеціальних наук, котрі разом із позанауковими фантазіями та знаннями створюють історію України, багато міжпредметних невідповідностей, що доповнюються несумісністю багатьох методів дослідження. Так, в археології та археографії використовуються методи хімічного і спектрального аналізів, котрі не мають застосування, наприклад, в соціології, історії економіки, демографії тощо. Але значну роль в останніх відіграє математика (статистика) й компаративістика.
Саме тому, що історія України предметно й методично суперечлива, бо внутрішньо диференціонована в пізнавально-предметному та інтерпретаційно-методичному аспектах, серед українських учених з 2-ї половини ХІХ ст. виникла потреба синтезувати знання і на цій основі науково-дослідними засобами створити цілісний образ України, сформулювати українську ідею. Значну роботу в даному дослідницькому напрямку провели: М.Драгоманов, М.Грушевський, Д.Багалій, С.Єфремов та інші науковці та громадсько-політичні діячі, котрі на основі знання (історії) України виробляли новий погляд і нову філософсько-методологічну науку, яка й набула назву українознавство.
Практична потреба в українознавстві на початку ХХ ст. посилювалася, як відмічалося раніше, політичними питаннями, котрі прагнув вирішити національно-демократичний антиколоніальний рух (М.Міхновський та ін.). Цей рух, хоча й мав суперечності, але ставив за мету звільнити Україну від колоніального статусу, утвердити самостійність України як цілісної держави, котра б забезпечила незалежність українців як суверенної нації.
Особливо зросла політична потреба в українознавстві з набуттям Україною протягом 1917 - 1920 рр. державної незалежності, котра була втрачена, як відомо, внаслідок завойовницького втручання в українське життя більшовицько-комуністичної влади, яка встановилася в Росії у 1917 р. Разом з тим, посилений українознавчими студіями досвід національної державності 1917 - 1920 рр. заклав в українському суспільстві засади цілісного розуміння України. Це проявилося в обґрунтуванні україноцентризму (С.Єфремов, Д.Багалій, М.Грушевський, В.Винниченко, Д.Донцов, В.Липинський тощо) як базового філософсько-світоглядного принципу пізнання України в єдності її внутрішнього субстанціонального змісту та міжнародних взаємодій.
Загалом же в теоретико-пізнавальному, насамперед в суто науковому і навчально-освітньому планах, українознавство конституювалося переважно до 30-х років ХХ ст. Українські вчені, писав С.Єфремов на початку 20-х років минулого століття, повинні дбати про українознавство як науку про свою Батьківщину. Він підкреслював, що десятиліттями "університети в Україні просто гребували наукою про рідний край, ставлячи ту саму місію, якій все слугувало в централізованій Росії" [4, 4]. Реалізуючи потреби науково-освітнього й політико-теоретичного становлення українознавства, С.Єфремов відносно невеликою роботою "Українознавство", по суті, створив першу програму як українознавчих досліджень, так і усталення українознавства як навчального предмета в системі освіти України.
Хоча цей проект не реалізувався через репресивну політику радянсько-більшовицької влади, котра проводилася в Україні з кінця 20-х років ХХ ст., спробу забезпечити його реалізацію у науково-дослідному плані зробили через півстоліття українські науковці за рубежем. Мається на увазі широковідома тепер в Україні "Енциклопедія українознавства" за редакцією В.Кубійовича і З.Кузелі. Крім значної інформативності, важливість цієї праці для розв'язання питань становлення українознавства як сучасної науки, на наш погляд, полягає ще й у тому, що вона являє собою, можна сказати, своєрідний заклик визначитися із суттю науково-дослідного методу українознавства.
Так, "Енциклопедія українознавства" систематизувала значний обсяг історії України, виявивши і зафіксувавши одночасно різнобічність використаних у ній понять. Але ця праця також показала, що історичний (оповідний) рівень українознавства матиме раціональну осмисленість тоді, коли стане зрозумілим метод українознавства. Адже якраз цей метод має забезпечити логіко-методологічне й світоглядно-філософське поєднання різнопредметного змісту історії як сукупності оповідей, завдяки чому й постає якісно інше, властиве тільки українознавству, нове знання України. Основною особливістю такого знання є те, що світоглядно-методологічно воно орієнтоване, передусім, не на "пригадування про старовину" та її імітацію (підробку під старовину), а, головним чином, - на сучасність і прийдешність України. Причому прийдешність невіддільна від сучасності так само, як невіддільна від останньої присутня в ній українська давнина.
Отже, метод українознавства специфічний саме тим, що, мовлячи словами Г.Сковороди, "заключает в себе купно древности и новости" [14, 298]. Тому цим методом став концентризм, тобто такий спосіб дослідження історії України, який розглядає фундаментальні підстави й притаманні їм частини не як теоретично відособлені предмети, а як дослідницькі концентри, що пов'язані логіко-смисловими пластичними зв'язками. Завдяки цьому теоретично конституюється основний зміст ідеї, ім'я якої - "Україна". Причому концентризм, на наш погляд, потрібно відділяти від методу викладу створених на основі концентризму знань. Річ у тім, що будь-який, навіть найфантастичніший, виклад спирається в основному на одну й ту саму структуру логіки мовних форм, хоча з певними стильовими особливостями висловлювання. Концентризм же стосується не питань логіки форм викладу, а дослідження сукупності тих даних (оповідей, переказів), що утворюють історію України.
Це означає, що визначальна значущість в концентризмі належить не предмету й методам дослідження, а самому досліднику (групі дослідників). Фізично дослідники можуть бути розділені просторово-територіально і навіть розмежовані хронологічно. Проте, незалежно від того, чи це вивчається геолого-екологічна система України, чи хронологія та зміст державно-політичних подій, чи навчально-освітня система і т.д., центром дослідження, його інваріантом і "точкою відліку" завжди є сам дослідник чи дослідники.
Самевід них, як учив
Loading...

 
 

Цікаве