WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство та історія України - Реферат

Українознавство та історія України - Реферат

більше, навряд чи можна вважати оповідача, тобто історика, ще й пророком чи суддею, який взявся оцінювати минуле. Якраз саме неможливість існування історика-судді як науковця мав на увазі видатний вчений і організатор науки в Україні середини ХІХ ст. М.Пирогов. Він відзначав, що історія є сукупністю розрізнених оповідей, де висловлені поодинокі міркування про те, що "колись існував інший світ, у якому люди мислили й чинили не так, як були зобов'язані, вони жили тут, щоб жити. Пили, їли, ходили в лазні, ніжились, бились і гуляли" [11, 63]. Тематично різноманітні оповіді лише засвідчують, що серед людей були герої, знамениті громадяни, вчені, прихильники наук і мистецтв. Проте більшість людей все-таки проводили своє життя в мороці незнання й невідомості. Вони не знали й не могли знати іншого життя, крім того, яким жили, а про минуле знали з усних і письмових уривчатих переказів і легенд, які доходили до них від предків. Так само, тобто уривками переказів, передають знання про своє життя-буття наші сучасники своїм безпосереднім наступникам.
Історія України в цьому смислі менше всього схожа на привабливу правдоподібну легенду про "генезис і закономірності становлення та розвиток українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії і т.д." [7, 13]. І, звичайно, вона не може підміняти, наприклад, соціально-філософську складову українознавства. Тобто не може претендувати (загалом такі претенденти існують) на опис "процесу розвитку" всього українського суспільства "в цілому" та аналізувати притаманну йому "всю сукупність явищ суспільного життя, всі його боки (економіку, політику, культуру, побут тощо) і їх взаємозв'язки і взаємообумовленість" [8, 20].
У даній статті, очевидно, не доцільно продовжувати демонстрацію визначень історії "взагалі" та історії України зокрема. По суті, в них будуть лише деталі, що уточнюватимуть вищевикладені суперечливі визначення. Крім цього, вони не тільки вносять у науку й суспільство змістовно-смислову плутанину, але й створюють умови для міфологізації історії. Причому на небезпеку міфологізації історії в Україні і за рубежем останнім часом звернули увагу філософські постмодерністи, зокрема Ж.Дерріда пише: "…те, що зветься історією, в чистому вигляді є переказом розповіді, внутрішньою оповідною стороною оповіді. Але тільки не самою оповіддю" [1, 670].
Отже, з цієї точки зору, виходить, що історія не тотожна тексту оповіді. Вона ніби перебуває за межами оповіді як індивідуалізована інтерпретація певного словесного матеріалу. Через це історія не є ні документальною даністю, ні виразом предметно даної "давнини", бо є, по суті, довільною авторською вигадкою, навіяною текстом оповіді та його стильовими особливостями. Історія в цьому сенсі є вимисел або домисел автора і читача тексту, що здійснюється окремо від тексту і не присутній у ньому. Постмодерністичне розуміння історії виявляється досить близьким до твердження К.Поппера, згідно з яким, історія - це опис фактів "без мети" і "без кінця". Саме через це історія не може претендувати на статус методично визначеної науки. Можливі тільки оповідні, тобто "історичні інтерпретації, жодна з яких не є остаточною, і кожне покоління має право на створення власних інтерпретацій" [13, 291].
Але розмаїття розповідей про одні й ті ж події, котрі досить очевидні в українському суспільстві якраз у той момент, коли починається розмова про "історію України", засвідчує, що історія - це сукупність інтерпретацій подій та явищ природи і суспільства, які не об'єднані ні спільною методикою, ні загальною філософською методологією. Через це, вважаємо, варто погодитися з думкою О.Пріцака про те, що історія - результат дослідницької діяльності вченого-гуманіста, "що об'єктивно вивчає історію суспільства на базі свого світогляду та встановлених методів історичного дослідження". Причому історія виражає "візію минулого", що коректується завдяки змінам досвіду вченого. "Кожен великий історик є еклектик, тобто вибирає для кожної часткової сфери дослідження методи пізнання, які до тої цілі найкраще надодаються. Але він, звичайно, намагається зберегти монізм у загальному синтезі" [12, ХL].
Отже, слід визнати, що "історій України" багато, але українознавче розуміння України як об'єкта наукового дослідження не розчленовується на купу суперечливих "історичних" версій.
2. Історія України як емпіричне українознавство
Сумнівність інтерпретацій історії України як особливої науки зовсім не заперечує ні того, що історія України є навчальним предметом, ні того, що історію України представляє сукупність переказів і оповідей (документів, свідчень, наукових і художніх узагальнень, тлумачення традицій, архаїки, поточних подій тощо) про різні аспекти українського буття. Одночасно ці перекази й оповіді вивчаються, стають базою для нових переказів і узагальнень, постають предметами окремих спеціальних наук. Вчені часто користуються несумісними дослідницькими методиками, основна частина яких нерідко запозичається з природознавства (математико-статистичні розрахунки, фізичний або хімічний аналіз архаїчних речей і т.п.).
Особливо це стосується наук про надра, ландшафт, екологію, а також антропології, археології, археографії, етнології, демографії, соціологічних, економічних, політичних та інших досліджень, котрі разом з усними переказами та поетико-міфологічною літературою, власне, й утворюють історію України, яка, безумовно, відрізняється від навчальних книжок і монографій під назвою "Історія України".
Підручники й монографії характерні відбором відповідного матеріалу, розраховані на навчання конкретної верстви осіб під певним кутом зору на Україну або ж систематизацію інформації в межах світорозуміння її конкретним істориком. Проте різнопредметні оповіді про Україну, тобто її історія, ніколи не підпорядкуються вимогам якоїсь раз визначеної точки зору або одному методу. Як підкреслює П.Кононенко, для суспільства й освіти це означає: "Де немає специфічного (суверенного) предмета дослідження, там немає і науки" [9, 8]. Історія України в цьому розумінні складається завдяки дослідженням різних аспектів українського терену. Навчально-монографічна "Історія України" укладається, отримуючи певну офіційну санкцію, бо створюється для реалізації строго визначеної мети - освоєння людьми (школярами, студентами тощо) деякої суми знань про події, котрі збереглися у творах української історії.
Це означає, що ні історія України як сукупність оповідей про часо-простір подій, що конституюють український терен, ні історія України як навчально-освітня дисципліна не можуть претендувати на дослідження України як ідеї, образу, котрий "може бути і пізнаний, і усвідомлений лише як цілість, а отже - при комплексному (системному) підході". Дослідження такого напрямку розпочинається, по суті, з кінця ХІХ ст. (М.Драгоманов, М.Грушевський, С.Єфремов та ін.), коли на основі осягання розмаїття тем історії України всебічно обґрунтовуєтьсяетнокультурна
Loading...

 
 

Цікаве