WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство та історія України - Реферат

Українознавство та історія України - Реферат

справу таким чином, що "позаісторичні" тлумачення розвитку суспільства не слід вважати історією, тобто переказом про події, явища чи процеси, котрі нібито не мають нічого спільного з описами розвитку.
Привертаючи увагу до суперечностей у вітчизняній літературі, викликаних відступами від базового, тобто грекомовного (і латиномовного) визначення історії, підкреслимо, що різні аспекти суті цих суперечностей все-таки знайшли відображення в науковій думці України. Зокрема, їх констатує енциклопедичний словник із соціальної філософії (1996 р.), виданий під редакцією В.Андрущенка та М.Горлача. Він містить три різні трактування, що зустрічаються в українознавчій літературі. Вони не тотожні за змістом, через що вносять у тлумачення історії значний смисловий розлад. Так, історія у цьому словнику трактується, по-перше, як довільний процес розвитку в природі та суспільстві; по-друге, як реальний розвиток тільки суспільства, його типів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства; по-третє, вважається, що історія - це окрема наука, що досліджує минуле суспільства [15, 184].
Викладене вище трактування історії, на наш погляд, більше ставить питань, ніж допомагає їх вирішити. Зокрема, якщо історія - це довільний розвиток в природі та суспільстві, то вона є не більше, ніж вислів, що виражає об'єктивно дане життя організмів. Річ у тім, що в природі і суспільстві розвиваються із якогось завитка (із насіння, зародку і т.д.) при певних обставинах і умовах тільки організми. Розвиток через це був і залишається предметом тільки біологічних досліджень. Все ж інше, тобто всі неживі системи світу, не мають властивості розвиватися, хоча й досліджуються спеціальними методами.
Проте, коли неживі (механічні, фізичні, інформаційні тощо) природні перетворення ототожнюються із розвитком, тоді вони хибно сприймаються і витлумачуються як аналогія органічним процесам. Тобто неорганічні зміни помилково оголошуються розвитком, через що адекватне пізнання й символіко-понятійне відтворення конкретних неживих процесів підміняється свавільністю аналогії. Більше того, визнання історії як довільності, притаманної природі й суспільству, потребує також визнання необхідності свавілля в написанні та змісті оповідань про різноманітні події саме на тій підставі, що всі перекази й описи, в тому числі й розповіді про різноманітні переміни, згідно з вимогами вищевказаного визначення історії, мають бути довільними.
Одночасно й трактовка історії як "реального процесу розвитку суспільства", про яку також мовиться у вищезгаданому словнику, хоча і має місце в науці, філософії, загалом в українському суспільстві, виявляється все-таки однобічною. Вона хибує саме через те, що не включає в себе потребу прояснити реальність розвитку природи та явищ, видів і т.п. цього розвитку. Адже "розвиток суспільства" передбачає тільки таке пояснення суспільних перетворень, що якимсь чином альтернативне, знову-таки, оповідям про природні перетворення.
До того ж, тлумачення історії як "реального процесу розвитку суспільства" помилкове і через те, що абстрагується від довільності і просторово-часової неоднозначності розвитку як властивості виключно живих систем. Тому воно не враховує того, що в суспільствах, тобто в системах взаємодій людей на ґрунті спільної культури, відбувається виключно механічне нагромадження інформації (ентропія), в той час як в розвитку організмів має місце синергетичне нагромадження інформації, котре супроводжується непропорційністю її витрат. А коли історія називається ще і наукою про минуле суспільства, то це означає, що вона ототожнюється значною мірою із перевідкриттям та повторним сурогатним використанням змертвілої інформації, перш за все, із археологією, котра зайнята відшукуванням і трактуванням архаїки, тобто різноманітної незмінної інформації, що утворює нагромадження внутрішньо не пов'язаної різночасової і просторово роз'єднаної давнини.
Отже, і тоді, коли в сучасній українській літературі - науковій і ненауковій - історію трактують як науку про розвиток суспільства, і тоді, коли її вважають наукою про минуле суспільства, і тоді, коли історію розуміють як довільний розвиток природи і суспільства, має місце велетенський відступ від дійсного смислу і змісту грецького слова "історія", яке в українській мові синонімічне таким словам, як "оповідь", "переказ" тощо. Але це також означає, що вживане у невластивому смислі слово "історія" не піддається раціональній інтерпретації, бо воно нічого адекватно не пояснює. Вірно в цьому аспекті висловлюється Т.Ящук, яка вважає, що історія не може визначатися як якась предметно дана й об'єктивна величина. Будучи формою самосвідомості, самопізнання і пам'яті, історія функціонує в суспільстві тільки як "засіб, яким послуговуються для пригадування, розуміння, реконструювання" [17, 9].
Вживання у неадекватному значенні при надзвичайно широкому діапазоні суперечливих визначень поняття "історія" в сучасній українознавчо-філософській літературі загалом ставить під сумнів твердження про те, що історія - це ще й назва окремої науки або ж окрема наука. Зокрема, в сучасному навчальному посібнику "Історична наука: термінологічний і понятійний довідник" історія, по суті, розуміється як деякий універсальний симбіоз антропологічних, етнологічних, етнографічних, соціологічних та інших знань, а також як сума суджень, що передбачають майбутнє.
Така наука ніби "починається з появи людей на Землі" (отже, припускається, що був якийсь антропогенний "першоісторик"?) і, таким чином, постає як "наука про процес розвитку людського суспільства" [5, 176]. Тому ця наука немовби має всеохоплюючий антропологічний та соціокультурний зміст, бо "вивчає розвиток окремих держав і народів, а також людства в цілому в усій його конкретності й різноманітності, яке пізнається з метою розуміння його минулого, сучасного стану і перспектив у майбутньому" [5, 176].
Зазначимо, що, скориставшись викладеним вище "історичним" розумінням історії стосовно України, матимемо приблизно таке визначення: історія України - це наука, яка починається із виникненням українців на Землі, вивчає суспільство, державність і народ України в усій його конкретності й різноманітності з метою розуміння його минулого і сучасного стану, а також перспектив у майбутньому.
Зрозуміло, що така розповідь (історія) про Україну, витлумачена як наука, котра має власний метод дослідження й понятійний апарат, не можлива навіть в тому випадку, коли вона трактуватиметься як продукт дослідження " історичних джерел" [6, 32]. Адже в такому разі її потрібно вважати лише наукою про дослідження й використання джерел, тобто як архівістику, музейну справу, археографію тощо. Але варто зазначити, що ці та інші науки конституюються специфічними предметами й методами, а історія (переказування) не має ніяких інших методів, крім тих, що властиві мовному спілкуванню, є в розпорядженні наук та мистецтв і представлені в структурі викладу їхньогозмісту.
Тим
Loading...

 
 

Цікаве