WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство та історія України - Реферат

Українознавство та історія України - Реферат


Реферат на тему:
Українознавство та історія України
1. Історія в українознавчо-філософській літературі
Українознавство як наука має за об'єкт дослідження Україну та світовий терен українства. Класифікація тематики українознавчої літератури може здійснюватись на основі різних критеріїв. Зокрема, вона може класифікуватися на підставі тих предметів, теоретична система яких утворює зміст поняття "Україна", тобто сам теоретико-практичний об'єкт українознавчого дослідження.
Предмети, на які пізнавально-практично розпадається зміст поняття "Україна" як об'єкт дослідження, представляють, по суті , фундаментальні засади буття українського народу. Маються на увазі, насамперед, геолого-екологічне становище України у світі, мовно-інформаційна, господарська (економічна) й станова (соціальна) системи, пізнавально-дослідницька та навчально-освітня системи, звичаєвість (мораль), філософія, творчість (тобто мистецтво) в різних галузях діяльності, міфологічна структура світосприйняття, геополітичне й демографічне становище, нагромаджений попередніми поколіннями українського народу обсяг цінностей (давнина) та держава. Одночасно зв'язок цих предметів утворює українську культуру, котра, власне, і функціонує як основоположна, визначальна й характерна підстава українського суспільства.
Притаманне змісту поняття "Україна" предметне розмаїття виражається і фіксується системою природничих, гуманітарних і суспільних наук, що внутрішньо диференціоновані на більш конкретні (спеціальні) науки із своїми особливими предметами. Крім того, українознавча тематика класифікується за способами літературного відтворення предметів (проза, драма, поезія тощо), рівнями знання (міфопоетичне, теоретичне, емпіричне, фундаментальне, прикладне), а також формами пізнання (легальне, таємне, навчальне, копіювально-відтворююче і т.п.) на підставі суб'єктної визначеності. Остання складається завдяки соціальній диференціації українського суспільства на певні соціальні групи, верстви, професійно-фахові, територіальні та інші спільноти. Суб'єктна визначеність структури змісту українознавства допомагає в науково-пізнавальному відношенні встановити, хто, як і навіщо досліджує Україну як об'єкт і як предмет, тобто як ту або іншу її сторону як об'єкта.
Причому ніколи не було і не існує в суспільстві ніякого іншого способу вираження об'єкта дослідження, крім усномовної або письмової оповіді чи переказу. Але нагадаємо: те вираження предмета, яке в Україні називається оповіддю, переказом чи описом, мовами інших народів називається інакше. Відомо, що греки усні й письмові оповіді називали й називають словом "історія". Дане слово було запозичене у греків римлянами й іншими європейськими спільнотами. Нині і в українському суспільстві слово "історія" стало, так би мовити, "рідним", бо воно широко застосовується у межах внутрішнього і міжнародного спілкування. Проте при уважному аналізі виявляється, що тлумачення змісту грецького слова в системі українського світорозуміння і пізнавально-інформаційної, особливо наукової, діяльності занадто суперечливе.
Насамперед відзначимо, що іншомовне слово "історія" в сучасній вітчизняній філософській та науковій літературі витлумачується у відмінному від його ментального значення смислі. Так, якщо брати за логіко-теоретичний еталон довідкову літературу, то, наприклад, у "Філософському енциклопедичному словнику" (2002 р.) можна прочитати, що історія - це наука про розвиток суспільства [16, 225]. Але, якщо це твердження вірне, то слід визнати, що цим же визначенням неявно виражається значна переміна в розумінні змісту грецького (і римо-латинського) слова "історія", що властиве публікаціям сучасних українських авторів, порівняно із тлумаченнями історії дослідниками минулих століть.
Наприклад, ще у ХVІІ ст., як бачимо із змісту "Лексикона латинського" Єпіфанія Славинецького, українські автори витлумачували історію у тісному зв'язку із словом hister, відповідником якого у вітчизняній мові було слово "кощун". Кощун, як відомо, - це оповідь, переказ про дійсні й легендарні, звитяжні та інші важливі й героїчні діла предків. Тому й histriones перекладалося як "кощунство", а слово historіce, тобто "історія", тлумачилося як "дієпис" [3, 219], який за смислом дещо відрізнявся від ,,логографії" (дієписання), "хронопису" (часопису) й "літопису" (щорічного опису), котрі, у свою чергу, в ХVІІ ст. перекладалися в Україні на латину як historia (історія). Історичною, у цьому смислі, була подія, котра описувалася (оповідалася й переказувалася), отже, була "дієписательною", тобто "фактичною" - із вказівкою на час і місце події.
Необхідно підкреслити, що в Україні погляд на історію як на предмет навчання і вивчення, започатковується в 1-й половині ХVІІІ ст. у Гетьманщині, точніше - в Чернігівському колегіумі. Це був на той час значний культурно-освітній центр не тільки в Україні, але й в усьому "близькому зарубіжжі" (для молдаван, росіян, білорусів, сербів тощо). Причому історія викладалася в колегіумі переважно як складова курсу риторики, в межах якого вона виконувала роль вчення про етичне вирішення життєвих проблем та складання оповіді ("казання") про них. Тобто історія викладалася не як особлива наука, а як оповідь про вчинки людей, що зберегли морально-повчальний зміст і гідні наслідування студентами колегіуму.
Прямо на це вказує мотивація зробленого в 1716 р. першого в Україні перекладу історії Риму Тіта Лівія, виконаного ректором Чернігівського колегіуму А.Стаховським. Дослідник цього важливого для розуміння тлумачення історії в Україні питання чернігівський вчений С.Мащенко зазначає, що А.Стаховський, започатковуючи викладання історії в навчально-освітній системі України, вбачав цінність праці Лівія в тому, що її автор був великим патріотом своєї батьківщини. Саме патріотизм римлянина А.Стаховський розцінив як повчальний зразок для життєорієнтації чернігівських студентів, бо "твір буде вчити юнацтво любові до своєї Батьківщини" [10, 142]. Під кінець ХVІІІ ст. викладання історії як пов'язаної з красномовством морально-пізнавальної дисципліни запроваджується в Києво-Могилянській академії, а далі - в Переяславському, Харківському та інших колегіумах. Все це сприяло поширенню вживання слова "історія" по всій Україні.
Проте переміни, що відбулися протягом ХVІІ - ХХ ст. в тлумаченні історії у межах вітчизняної літератури, внесли в пізнавально-понятійний процес значну логіко-смислову конфліктність. Перш за все, вона торкнулася змісту наук, що вважаються інтерпретаторами "розвитку суспільства". Мовиться про соціальну і політичну філософію, філософію історії, політичну економію, соціологію тощо. Наявність цих наук вимагає або визнання, що саме вони, а не історія, є пізнавально-теоретичними виразниками суспільного розвитку, або ж визнання історії як "об'єктивності" й одночасно як такої окремої науки, що виключає інші науки про суспільний розвиток. Причому, у випадку визнання дослідження суспільного розвитку прерогативою "історії як науки", требарозуміти
Loading...

 
 

Цікаве