WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство в розбудові громадянського суспільства - Реферат

Українознавство в розбудові громадянського суспільства - Реферат


Реферат на тему:
Українознавство в розбудові громадянського суспільства
Почнемо з нагадування, що Міжнародна конференція з українознавства 1993 року була присвячена найактуальнішій тоді проблемі - розбудові Української держави.
По-своєму символічно, що через десять років ми актуалізуємо проблему українознавства в розбудові громадянського суспільства.
Зрозуміла гострота проблеми в 1992 р.: тоді йшлося не тільки про необхідність будувати Українську державу, а й про змістовне наповнення самого поняття "Українська держава", оскільки дискусії точилися не лише щодо наявності держави в Україні до прийняття Декларації про незалежність, а й щодо змісту поняття "Українська держава" як парадигми щодо найпосутнішого: чи є тотожними поняття "державність в Україні" і "Українська держава".
На жаль, і досі ті поняття для декого вкладаються хіба що в територіально-адміністративні рамки і не фіксують найголовнішого: чим же нова державність відрізняється від тієї, що існувала (а вона за всіма формальними ознаками таки існувала!) до 1991 року. А це є наслідком того, що ми досі маємо ідею національної держави як орієнтир і мету і не маємо визнаної суспільством наукової ідеології її трактування та розвитку. Однією з причин є й те, що ми аналогічно ототожнюємо ідеологію держави з національно-державницькою ідеологією.
Знову доводиться жалкувати, що аналогічною є ситуація й з проблемою громадянського суспільства. Як приваблива ідея, воно мало не в усіх на слуху. Одначе...
Пригадаймо відоме: "є ті, що слухають і не чують, а дивляться - і не бачать..." В усіх радянських святцях говорилося про права кожного народу на самостійність аж до відокремлення, - але хто бачив хоч якийсь документ (не кажемо вже - про факт) реального відокремлення? Чехи, поляки, угорці умилися кров'ю лише за стократ декларовані права та спробу впровадити хоч елементи свободи, але які не спиралися на правові документи та реальні механізми реалізації дійсно існуючого природного права кожного народу. І все ж на всіх велелюддях, і особливо в Україні, ідеологи неоімперії вірнопіддане вітійствували про здійснений ідеал суверенізації націй... Не соромлячись і не печалячись, що й самі стають могильниками навіть ідеалу суверенітету.
Історія повторюється з ухилом від героїзації існуючого стану до фарсу.
Характерним прикладом у цьому плані є стаття у газеті День" з по-парубоцькому кокетливою назвою "Україна, яку ми не знайшли" з підзаголовком, котрий ще уточнює маніакальний негативізм оцінки стану і перспектив нашого життя: "Незавершений проект - одночасно надія і її крах".
Зауважимо: загалом стаття і з важливими та корисними спостереженнями. Одначе - неконструктивна, бо однозначно негативістська.
Зрозумілий пафос її уже із заглавних акцентів: лише 23% опитаних (свідомо акцентуємо на цьому факті!) зазначили, що відчувають гордість з приводу незалежності України, зате 25,4% відчувають розчарування у зв'язку з розпадом СРСР; і 25% "байдужі до цього дня". А це, мовбито, означає, що Схід цілком, Захід цілком (як і Південь та Північ) України є абсолютно протилежними (?!), і - також в усьому: в ставленні до незалежності, демократії і тоталітаризму, до національної ідеї, її носіїв та політичних партій, до будь-якого змісту політичних реформ. Як твердить автор, навіть "на Заході кількість прихильників незалежності не складає навіть половини опитаних (47%)". Є безкінечні приклади, коли "громадяни, згуртовані навколо великої національної ідеї, ладні були йти на величезні жертви заради розбудови національної держави", - зазначає автор. І цілком правильно. Але то - щодо іноземців. А от українці - всупереч самому собі, резюмує автор - не такі, не здатні на жертви заради свободи. (?! - П.К.) Це, мовбито, і тому, що "жодна (?! - П.К.) ідея неспроможна створити саму націю...й згуртувати те, що об'єктивно позбавлене внутрішньої цілісності" (таким бачить дописувач "Дня" наше суспільство); а також тому (далі необхідно набратися мужності, щоб сприйняти знову-таки парубоцькі жарти), що "здобуття Україною незалежності відбулося внаслідок випадкових зовнішніх обставин" (і стало несподіванкою для мільйонів...). А як причина і наслідок подається те, що "за географічними ... й національно-культурними характеристиками Україна є випадковою реальністю(?! - П.К.)", а "в її нинішньому вигляді є продуктом не творення, а розпаду". Далі логічно нікуди, та автор налаштований на довгу дистанцію, тому резюмує: "ставлення до суверенітету України... свідчить і про очевидне фіаско, якого зазнали представники так званих (?!) "національно-демократичних сил" (небачена спроба поєднати націоналізм з демократією); і що "Україна вже вкотре пережила "розстріляне відродження", з тією лише різницею, що цього разу провину за "антиукраїнські сили" не покладеш", а "вся діяльність, спрямована на забезпечення державного суверенітету, походила від державної влади". Отже, в країні можна робити, що заманеться; суспільство (а не його специфічні верстви) стоїть за Брежнєва і диктатуру сильніше, ніж за національну демократію. І, як підсумок: "жодна політична ідея сьогодні не може сконсолідувати націю", українське суспільство не становить і не тяжіє до ідейно політичного цілого. І, отже, спочатку не було всенародного руху, а тільки влада, і народ не виборов, а "одержав" незалежність. Та аналогічно: в Україні громадянського суспільства не існує навіть в зародку.
Історія повторюється. Мало не всі ратують за громадянське суспільство: як за ідеальний стан, як за панацею від кризи, як за основу прогресу; зрештою, як за підвалину розвитку української держави.
Однак знову - але...
А що то є - громадянське суспільство?
Здавалося б, дивно, але на практиці для одних воно тільки абстрактний ідеал, до втілення в життя якого українці ще навіть не тільки не приступали, а й не думали; отже, що в Україні необхідно тільки розпочинати творення громадянського суспільства.
Для інших Г.с. - це щось, що має протистояти державі, оскільки держава - це тільки система управління, влада. Ще для інших Г.с. - ідеологічний фетиш, трансплантований нам із зовні і не відповідний, ато й неприйнятний українській ментальності. А тому для багатьох Г.с. - домовик, про існування якого знають усі, однак досі ніхто його не бачив.
Якщо так уявляє стан і проблеми сучасна соціологічна служба, то чи випадково, що ми не маємо наукової історії, теорії та концепції розвитку як української держави, так і громадянського суспільства; і чи випадково й те, що і в цьому випадку ми є як спадкоємцями, так і жертвами тривалого періоду розвитку певного типу і суспільної теорії, і соціальної практики?!
Щоправда, говорячи від імені "ми", автор "Дня" не уточнює, хто ж то є, бо за тим бачаться ріжки і акад.М.Погодіна, що в XIX ст. відкидав навіть приналежність українців до суспільно-державних джерел України, зокрема - до Київської держави VIII - XII ст.ст.; і Леніна та філософа Г.Федотова, котрі не бачили суверенного не тільки минулого, а й, тим більше,майбутнього України; і Солженіцина та його сучасних однодумців, які відкидали саму ідею українства й марять Україною лише як територією, в масі суспільства тепер уже "маленької імперії"
Loading...

 
 

Цікаве