WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Теоретичні та практичні засади підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних педагогічних кадрів з українознавства в контексті е - Реферат

Теоретичні та практичні засади підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних педагогічних кадрів з українознавства в контексті е - Реферат

визнано: освіта є фундаментом суспільного поступу" [2, 7].
Ми переконані, що саме за часів існування Гетьманщини закладалося міцне підґрунтя формування вітчизняної освіти, а теоретико-практичні засади функціонування українського виховного процесу опиралися на потужний етно-, націєдержавотворчий процес, який врешті-решт призвів у 1991 р. до появи на світовій геополітичній арені Самостійної Соборної Української Держави. Тому ми повністю погоджуємося з науковцем Й.Сележаном, який наголошує: "Національна система виховання - це історично зумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Система виховання базується на ідеях національного світогляду, філософії, ідеології, а не на ідеях якогось вчення чи якоїсь партії, громадсько-політичної організації. Національна система виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, трансформовані в засобах народної педагогіки, народознавства, в принципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь (теоретичний аспект), також постійну і систематичну виховну діяльність сім'ї, державних і громадських навчально-виховних закладів, осередків (практичний аспект). Кожне нове покоління включається в уже існуючу національну систему виховання, яка відображає історичні, географічні, економічні, етнографічні і психологічні особливості даного народу та адекватна його світосприйманню і світорозумінню, самобутньому культурно-історичному шляху розвитку. Концептуальне осмислення цілей і завдань, змісту освіти і характеру національної школи і виховання переконує в тому, що сутність національної системи виховання розкривається в основних наукових поняттях: національне виховання, національна система освіти, етнопедагогіка, національна наукова педагогіка, національна свідомість і самосвідомість, національний світогляд, національна філософія, національна ідеологія, народознавство, національні педагогічні кадри" [11, 182 - 183].
Таким чином, всі вищенаведені докази підтверджують нашу думку, що національна освіта опиралася і опирається на міцне підґрунтя вітчизняного етно- і націєдержавотворчого процесу і власної самобутньої української освітянської виховної системи, яка ніколи не цуралася запозичень з європейської та світової освіти, з педагогічного виховання.
Разом з тим, ми твердо переконані, що теоретико-практичною основою національної освіти має бути, передусім, українознавство. Тому що саме українознавство як цілісна інтегративна система наукових знань про Україну, українців і світове українство в цивілізаційному часо-просторі дбає про подальше становлення, реформування і безупинний розвиток національної освіти. Вчений-українознавець П.Кононенко наголошує: "Саме система тотального відчуження від традицій батьків і нації, від рідної природи й культури та мови, від уроків минулого, відсутність критеріїв етнічного й естетичного, справжнього й мавпувально-наслідувального схиляє їх до чужого як "вищого", до маргінального як динамічного, малоросійства і рабської приниженості, неповторності, що схиляє до різних "новочасних" союзів, від яких тхне нафталіном, але їх пропагують озлоблені політичні невдахи, отже - до нелюбові до спадку прадідів, до хай і драматично-трагічної, але своєї історії, бо по-справжньому свого для них не існує, їхня психіка - перекотиполе, яке пересувається не до свідомої мети, а куди несе його вітер, вони й далі згодні на роль об'єктів, а не суб'єктів історії" [3, 7].
П.Кононенко переконаний: "Саме ця спадщина "найкращої в світі радянської освіти" і стає непереробним бар'єром для тих освітян, що готові молитися на "світові" (і не інакше: ми ж "інтернаціоналісти", що, як і пролетарі, за Марксом, "не мають вітчизни") історію, культуру, літературу, але не знаходять у навчальних планах місця для українознавства. Абсурдно, але душі таких вихователів оскоплені трутизною байдужості до долі свого народу, їхньою субстанцією є порожнеча. Бо українські комуністи вже довели: люблячи все людство (іменоване "пролетаріатом"), вони або не помічали реальних людей свого суспільства, або й гнобили їх, навіть знищували мільйонами. В ім'я … великої ідеї та вселюдського щастя…"Немає нічого страшного за порожнечу душі" (П.Тичина). Відчужена від історії та долі свого народу душа не може не бути порожньою, а людина для неї, Україна - лише абстракції. А українознавство завжди поставало втіленням реальної любові до реальних мами і тата, колиски і батьківського порога, природи, мови й культури, віри і філософії буття, до звершень тисяч поколінь, мрій, радощів і страждань, до планів розвитку у грядущому як на Терені України, так і на всіх континентах планети.
Ось чому українознавство завжди поставало наукою та енергією етики й естетики, любові і добротворчості, боротьби за волю і гармонійності світосприйняття й почуттів та інтелекту, національного й загальнолюдського, а тому й поставало синтезом знань всіх граней сутності та еволюціїУкраїни й світового українства, бачених в цілісності генетичного коду, життєвих доріг і долі, у здійсненні визначеної Природою історичної місії" [3, 7 - 8].
Науковець Й.Сележан вважає: "На кожному етапі розвитку українське національне виховання інтегрувало кращі здобутки світової культури, які увійшли до народних традицій і звичаїв, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя, зокрема в справі виховання молодого покоління. Результати світовідчуття і світорозуміння, світоглядні висновки і узагальнення українців надзвичайно цінні тим, що вони сформувалися на основі своєрідного національного буття, яке внесло у світову цивілізацію багато самобутнього. Це яскраво позначилося і на системі виховання, серцевина якої - національний тип народного ідеалу людини. Справжнє виховання не може існувати в якомусь "чистому" вигляді, бути нейтральним щодо нації, єдиним для всіх людей планети. Виховання в усі віки було, є і буде глибоко національним за сутністю, змістом, характером і засобами його реалізації. Тому пріоритетним напрямом розвитку сучасної педагогічної теорії і практики має стати утвердження національної системи виховання як провідного, системоутворюючого фактора культурно-національного відродження" [11, 180 - 181].
Ми теж переконані, що тільки відродивши національну освіту, врахувавши як багатовіковий досвід власне українського народу, так і всі освітянсько-педагогічні здобутки та надбання європейської світової культури, ми зможемо і постанемо на достойному рівні сучасного цивілізаційного процесу. Разом з тим, щоб здійснити все задумане, треба кардинально змінювати застарілу систему освіти, яка базується ще на тоталітарно-радянському фундаменті. Змінивши її, замінивши теоретико-методологічні підходи національної виховної системи, ми зможемо надати потужний імпульс як розвитку вітчизняної освіти і науки, так і поступальному оновленню й відродженню всіх сфер українського націєдержавотворчого процесу: в політиці, економіці, культурі, розбудові власних Збройних сил, інформаційно-аналітичній сфері тощо.
З цією думкою погоджується освітянин П.Осколов, який наголошує: "Розробка доктрини інтегрального розвитку освіти, науки, технологій, економіки і фінансової системи вимагає кардинального перегляду
Loading...

 
 

Цікаве