WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Теоретичні та практичні засади підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних педагогічних кадрів з українознавства в контексті е - Реферат

Теоретичні та практичні засади підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних педагогічних кадрів з українознавства в контексті е - Реферат

майже відсутні. Ми назвемо лише деякі, що дотичні до цієї важливої українознавчої та освітянської теми.
Перш за все, треба виділити такі монографії Петра Кононенка: "Свою Україну любіть" (1996), "Українознавство" (2006), написану у співпраці з Тарасом Кононенком "Освіта XXI століття: філософія родинності" (2001); збірник наукових праць Петра Кононенка "Українознавство - наука любові, етики, життєтворчості"(2006); статтю П. Кононенка "Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі" (2006); статтю Т. Кононенка "Українознавство: інтегративне гуманітарне знання про Україну та світове українство - як протосистема дисциплін віртуального університету українознавства (розгорнуті тези-завдання)" (2003); статтю Л.Горенко, А.Пономаренко "Курси підвищення кваліфікації вчителів українознавства Чернігівської області" (2003). Також важливі такі дослідження, як книги: С.Сірополка "Історія освіти в Україні" (2001), Ю.Руденка "Основи сучасного українського виховання" (2003), Й.Сележана "Основи національного виховання. Українознавство: історичний, філософсько-релігієзнавчий аспекти" (2005); статті Л.Токаря "Українознавство в розвитку національної освіти та виховання" (2003), Г.Сазоненко та І.Головай "Українознавча наука в освітньому процесі" (2003), Т.Усатенко "Українознавство в становленні національної освіти" (2003), Л.Яресько "Українознавство - предмет і методологія освіти та виховання в середній школі", Н.Зикун й І.Зайцевої "Українознавство як важлива компонента ідеології сучасної освіти" (2003), О.Данилевської "Українознавство - наука любові, життєтворчості" (2003), Г. Лопушанської "Становлення українознавства як освітньої дисципліни та його структуризація" (2003), Т. Козілецької "Українознавство в початковій школі" (2003), Л.Мафтин "Оптимізація викладання українознавства у вищих навчальних закладах" (2003), П.Осколова "Проблеми розвитку національної освіти у контексті державотворення" (2003), Г.Вельбовець "Українознавство як інтегративний курс - стержень гуманізації національної системи освіти України" (2004), Г.Навроцької "Українознавство в медичному ліцеї" (2004), Т.Варзар "Дистанційна освіта в сучасній освітній діяльності" (2005), Г.Філіпчука "Національні і європейські вимоги української педагогіки", В. Крижанівської "Українознавство в загальноосвітніх навчальних закладах (на допомогу вчителю українознавства)" (2005), О.Савченко "Перспективи модернізації системи освіти в Україні в умовах Болонського процесу" (2006) тощо.
Попри всі перераховані вище праці, теоретичні та практичні засади підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних педагогічних кадрів з українознавства в контексті етнонаціонального державотворчого процесу, на жаль, поки що залишаються ще малодослідженими і потребують свого подальшого вивчення.
Розпочинаючи дослідження теоретичних засад щодо підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації педагогів з українознавства, потрібно, в першу чергу, розглянути, на яке підґрунтя опирається національна освіта в Україні, яке її коріння, яке вона посідає місце серед інших європейських і світових держав. Вчений-українознавець П.Кононенко вважає: "Володимир Великий в ім'я суспільного прогресу запровадив загальноосвітні школи (тривіуми) для всіх: дітей посполитих і бояр. Батьки останніх, як зазначав літописець, ридали, але діти мали вчитися. Ярослав Мудрий сам вчився і вчив своє оточення, вважаючи, що освіта - джерело мудрості і благочестя, права й етики, справедливості і честі. Осмисленню досвіду власного й суспільного, відповіді на питання, що є світ і хто є людина, як і для чого вони створені (отже, слідування шляхом пізнання і самопізнання), тобто ролі освіти відводив значне місце автор "Поучення дітям" Володимир Мономах, а ролі засобу пізнання істини про закон і благодать - великий митрополит Іларіон. Особливою повагою стала користуватися освіта в еліти суспільства, тож закономірно, що Київська держава стала однією з найрозвиненіших економічно й військово, культурно й духовно, а відтак - авторитетом у міжнародних відносинах" [2, 6].
Ми повністю погоджуємося з цією думкою та, разом з тим, хочемо ще раз наголосити, що Київська Русь - перша ранньосередньовічна українська держава. За своєю сутністю - це феодальна імперія, яка утворилася в кінці IXст. (882 р.) і розпалася на незалежні князівства в 1-й чверті XII ст. (1132 р.). Радянські, сучасні російські і деякі постколоніальні українські науковці (зокрема П.Толочко і М.Котляр) стверджували і продовжують наполягати на тому, що її населяла так звана давньоруська народність (руські, русичі), на основі якої дещо пізніше сформувалися російський, український і білоруський етноси. В той же час, коли на землях сусідніх країн Польщі, Угорщини, Литви, Болгарії проживали відповідно - поляки, угорці, литовці, болгари, то на теренах сучасних України, Росії і Білорусії мешкали такі собі русичі, руські. Саме це дає право модерним російським науковцям називати мешканців Давньої (Київської) Русі руськими ("русскими") і, у свою чергу, приватизувати державотворчу і культурну спадщину Київської Русі під брендом "древнерусское государство", "древнерусская культура". В цьому випадку українці, не кажучи вже про білорусів, просто відпочивають, а всі розмови про Київську Русь - колиску трьох братніх народів - це просто гарні казочки для дорослих дядечок. Автор переконаний, що Київська Русь була українською державою, і хоча її населяли представники багатьох етносів і субетносів (народів, народностей і племен, за радянською термінологією), як наприклад, ільменські словени (псково-новгородський субетнос, який так і не став окремим народом, тому що був повністю асимільований Московською державою у 2-й половині XV ст.), ятвяги, торки, чорні клобуки, весь, водь, меря, мещера, мурома тощо, головним державотворчим стрижнем стали пращури сучасних українців (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, уличі, тиверці), а вирішальним каталізатором її утворення стали варяги (вікінги). Предки модерних білорусів (дреговичі, полочани та більша частина кривичів і радимичів) і росіян (в'ятичі та менша частина кривичів, радимичів) на той час були лише на околицях цієї поліетнічної імперії, і з її руйнацією вони змогли створити свої державні об'єднання, найбільш потужна їх спадкоємниця - Московська Русь. Отже, саме українці в кінці IX ст. створили власну державу, яка не тільки стала однією з наймогутніших державранньофеодальної Європи, але й безпосередньо відіграла визначну роль як в історії східнослов'янських народів, так і у світовій історії. Ми погоджуємося з високою оцінкою рівня освіти (і, зокрема, вивчення іноземних мов у Київській Русі) вченим С.Сірополком : "Вже була мова про те, що наші предки ще перед охрещенням України-Русі знали чужі мови. З того часу вивчення чужих мов поширилося ще більше. До того спонукували міжнародні зносини, подорожі. Поширення віри та замилування до науки. Дипломатичні зносини вимагали знання латинської мови. Знавців тої мови, здається, в той час було небагато. Грецька мова була уживаніша, бо освічені люди тої доби задовольняли своє замилування до науки переважно творами грецької духовної літератури. Знання грецької мови стояло вже на такому рівні, що з'явилися свої перекладачі з грецької мови на слов'янську" [12, 42]. І як підсумок, хочемо навести роздуми про розвиток освіти в ті часи українознавця Й.Сележана: "В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища
Loading...

 
 

Цікаве