WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Сучасний стан і перспективи розвитку української мови на теренах України у XXI столітті - Реферат

Сучасний стан і перспективи розвитку української мови на теренах України у XXI столітті - Реферат

україномовні струйові телевізійні канали, журнали, радіостанції - і тоді буде добрий результат. Але за єдиної умови - аби ВСІ, ВСІ вони були україномовними і дійсно молодіжними. Нехай державне фінансування, в першу чергу, торкатиметься заохочень серед молоді (Україні потрібна свіжа кров!) і всього, що її оточує: ЗМІ, кіно, музика, центри дозвілля, молодіжні програми, мода, розваги. Таке моє власне бачення та способи вирішення мовної проблеми, збереження однієї з рис приналежності до української спільноти" [2, 33-37].
Знову, особливо під час виборчої кампанії 2006 р. до Верховної Ради України, загострилося питання: "російська - друга державна мова". Ця проблема не тільки викликає збурення у вітчизняному соціумі, а й провокує радикальних прихильників і противників цієї ідеї до протиборства, яке у будь-який момент може перерости у відкрите протистояння і врешті-решт призвести до розколу країни. Саме тому нам, вченим-українознавцям, дуже важливо знати, що з цього приводу думає наша молодь.
Так, Вікторія Андруніна, студентка 2 курсу Київського національного економічного університету, вважає: "Сьогодні українська мова, на жаль, ще не є панівною ні серед молоді, ні серед дорослого населення. Так, нею пишуться державні закони та постанови, видаються укази, вона лунає на уроках, на лекціях, на семінарах, нею послуговуються для виступів більшість народних депутатів. Але дивує, чому не всі? Чому і досі українська мова не є мовою повсякденного спілкування, чому вона не є "живою" серед народу. За останні п'ять років майже нічого не змінилося у ставленні до державної мови наших державних мужів. Але все-таки сталася одна подія - Помаранчевий Майдан 2004 року, яка змусила весь світ привернути увагу до України, а народ України -пишатися собою. Сьогодення також дає нам надію на те, що майбутнє в української мови є. Коли в моєму середовищі заходить мова про другу державну мову (здається , таку рідну для більшості киян), майже всі мої знайомі демонструють своє незадоволення до такого нововведення, хоча спілкуються російською (парадокс!). Про що це свідчить? Та про те, що, хоча українською ще не розмовляє більшість населення з різних причин, все одно її поважають і бажають бачити єдиною державною мовою" [2, 38-39].
А Вікторія Кришмарел, студентка 5 курсу філософського факультету, відділення релігієзнавства, Київського національного університету імені Тараса Шевченка стверджує: "Дивно, за стільки років актуальними для суспільства залишаються все ті ж питання, які ніяк не можуть бути вирішені... Виявляється, що українське суспільство все ніяк не визначиться з одним з основних атрибутів, який, власне, доводить і незалежність, і унікальність, і самоідентифікацію народу, - з рідною українською мовою. Прописні поетичні істини про цінність, неповторність, співучість української мови пересічних громадян навряд чи цікавлять. Актуальнішим є розгляд її статусу та ролі не лише як засобу комунікації, але й як засобу консолідації суспільства. За будь-яких змін в державі мова все ж залишається сама собою, віддзеркалюючи зміни в суспільстві, вбираючи нове і позбавляючись пережитків, але при цьому не втрачаючи власної родзинки і неповторності, надаючи можливості ідентифікації носіїв у світі. Це живе утворення, яке навряд чи можливо примусити працювати, якщо звернутися лише до офіційних постанов і наказів про її державний статус. Вона має живитися реаліями повсякдення людей. А для цього необхідно користуватися нею, думати її словами, хоча б просто знати і розуміти. Ось з цим-то в Україні і досі дивна ситуація. Але де ж взяти зразки літературної української мови? Адже в побуті всі користуються розмовним варіантом; з екранів телевізорів та ефірів радіостанцій періодично лунають такі перли, що дивуєшся, хто пише такі тексти; за відомого стану українського видавництва і в книжках, не кажучи вже про періодичні видання, рідко доводиться покладатися на орфографію... Як на мене, дійсно беззаперечною і подекуди недооціненою є роль школи у навчанні мові, визначенні її статусу та авторитету у дітей і, відповідно, в усьому подальшому житті людини. Я сама вчилася спілкуванню українською мовою, лише починаючи зі школи, і зараз неймовірно вдячна батькам, які на той час, коли про статус і мови, і самої держави говорити було досить складно, будучи самими, фактично, з російськомовних сімей, надали мені таку можливість. І зараз для мене є рідними дві мови. Тому я не розумію суперечок, які точаться навколо офіційних статусів і можливостей введення другої державної мови. Якщо держава - одна, то й мова має бути єдина для всіх, а яка з них є твоєю рідною - чи державна, чи ні, то це не має ніякого значення. Я б навіть сказала, що колиукраїнська мова не є рідною з пелюшок, а стає такою з плином часу, то людина є багатшою, адже знає принаймні дві мови, тож два світи, дві культури... Як казав хтось із класиків, "я стільки разів людина, скільки мов я знаю". Нехай повторюся, але мова - то є найбільша цінність народу, його найяскравіша суть, яку неможливо викорчувати чи змінити. І, як будь-яка коштовність, потребує деякого захисту і піклування. Саме у обов'язковості вивчення української мови всіма громадянами України я й вбачаю таке шанобливе ставлення до неї. Для всього світу дивно звучить, як це можливо - жити в країні, яку називати рідною, ідентифікувати себе з її історичними нащадками тощо, проте відмовлятися вивчати її мову. Про який рівень державних службовців і загальне враження від держави можна говорити, якщо подеколи чиновники не можуть гідно говорити рідною мовою. Все ж таки думка про екзамени з державної мови в уряді - не така погана ідея, яка, до речі, знайшла своє втілення в багатьох розвинутих країнах... Мову дійсно дуже вдало порівняно з "паростю виноградної лози". Вона така ж тендітна і вразлива, доки є молоденьким пагінцем, доки не знайшла свого місця, доки не вкорінилася. Саме тому потребує застережливого ставлення. І, як на мене, дійсно непогано було б зобов'язати на державному рівні певний відсоток всього, що пов'язано з мовленням (телевізійні та радіопередачі, періодика, якісь громадські заходи), провадити українською мовою. А коли парость окріпне і розростеться, стане прекрасною плодоносною лозою, то це вже буде непотрібним. Їй вже не зашкодять квітучі поруч паростки, які є такими ж необхідними, невід'ємними для нашої держави, на їхньому фоні лише помітнішою поставатиме міць і краса виплеканого. До того ж ми часто не цінуємо того величезного дару, що можемо сприймати твори, особливо класику літератури, поезії більш за все, мовою оригіналу. Адже жоден переклад не буде повним віддзеркаленням оригіналу, лише відбитком на мінливій площині мови. Я не пропагую офіційної двомовності, проте необхідно зберегти те унікальне поєднання культур, історій, народностей, а отже, й мов, які так неповторно, подекуди навіть парадоксально, переплелися в нашій державі. Повага до іншого (тим паче, воно ж нам не чуже, навіть якщо подеколи й сприймається як вороже, силоміць насаджене тощо, але все ж вже історично поєднане з Україною) ще ніколи не була сприйнята як слабкість чи поступка, скоріше, це вияв спокійної сили. Українська мова має стати повсякденною частинкою життя населення, яка не помічається як необхідність, проте без якої незатишно. Це чи не найприйнятніший засіб дійсного поєднання народу, коли самоідентифікація не має посилань до світоглядних орієнтирів, як- то політичні, релігійні, навіть естетичні погляди. Коли ти в будь-якому куточку країни бачиш вивіски, чуєш оголошення, навіть просто відчуваєш на вулиці українську мову - підсвідомо ти почуваєшся
Loading...

 
 

Цікаве