WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Сучасний стан і перспективи розвитку української мови на теренах України у XXI столітті - Реферат

Сучасний стан і перспективи розвитку української мови на теренах України у XXI столітті - Реферат

єдину націю. Згуртували українців з усіх куточків держави в боротьбі проти несправедливості, за спільні політичні (і моральні!) уподобання. Згуртували зовсім різних, здавалося б, людей єдиною, спільною і рідною для всіх українською мовою. "Прокинулася" і молодь, заявила про свою громадську позицію і… заговорила українською. Певно, вперше з початку 90-х років на до того російськомовному майдані з гордим ім'ям Незалежності панувала державна мова. Українська мова в цей час стала дійсно тим, чим вона і мала бути,- символом України, виявом любові до Батьківщини… Зміни відбулися. Чи ж стануть вони визначальними? Молодь України, що виразно продемонструвала свою громадянську, патріотичну і україномовну сутність, довела, що вона гідна визначати і будувати майбутнє нашої незалежної країни" [2, 41-42].
Читаючи роздуми свідомої київської молоді, ми починаємо розуміти, що не тільки юнаки та дівчата міста Києва, а й переважна більшість української юні України, не є втраченим поколінням, а, навпаки, є тим підґрунтям на якому буде активно розбудовуватися Українська Самостійна Соборна Держава.
Так, Ганна Товкач, студентка 3 курсу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вважає: "Рідна мова залишається першою і найважливішою. Мені важко висловити те почуття, яке охоплює мене, коли я чую спілкування молодих людей українською мовою, що нею було обдаровано наших далеких предків. І навіть якщо не завжди вона виходить за межі університету, де її заступає сестра - російська, як важливо знати, що вона живе! Можливо, молоді і не користуються українською, оповідаючи одне одному які-небудь пустощі, жаліючись на свої студентські проблеми. Нічого дивного, адже від батьків більшість із нас чули змалечку лише російську. Роль української мови сьогодні вже чітко окреслена - ми маємо право на неї, і ми це право навчились використовувати. Тож будемо оптимістами: молоде покоління потроху виправляє те, що робили з примусу його батьки, і вирішальну роль зіграють ті малюнки, що є сьогодні tabula rasa - тут уже, напевно, буде викарбовано слова "Україна", "українці", "українське"" [2, 49].
А роздуми Олександра Сірука, студента 5 курсу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ми зацитуємо майже повністю, бо вони глибокі та виважені: "Раніше, ще будучи школярем, часом дуже ніяково почував себе, коли серед своїх друзів щось говорив українською, тому й намагався одразу переходити на російську, та де там російську - справжній суржик. А от тепер якось приємно-загадково навмисно говорити українською. Навіть із людьми, що її не сприймають. Кажу ж Вам - автентичність, самовираження. Для мене рідна мова й досі залишається чимось більшим, ніж засобом спілкування. Вона є ніби ідентифікатором особистості, зв'язком із власним народом, країною, землею.
Приємно повертатися щодня додому і чути заспокійливо-мелодійну, лагідну українську мову від рідних людей (матері, батька, сестри), що тебе оточують, допомагають, підтримують, люблять. Не слід забувати, що процес становлення української мови та культури (духовності) серед школярів, молоді - чи не найголовніша проблема для ствердження української нації. Мова - це та рушійна сила, що визначає, насамперед, рівень самосвідомості населення країни. Все більше громадян України починають пишатися тим, що він/вона - українець/українка. Саме так. І це - чудово! Тим самим, можемо переконатися, що українці масово починають відновлювати власну гідність. Гідність, яку ,починаючи з 1654 року, так спотворили наші сусіди. Так-так, маю на увазі прищеплюваний майже кожним російським режимом комплекс меншовартості. Тільки не треба бити себе у груди і кричати, що такого ніколи не було. Було! Та ще й як. Навіть дотепер не можемо оговтатися. Доки не пройде "правильна зміна поколінь", точніше, при про-українських заходах, доти буде і хуторянство, і меншовартість, і суржик, і нахлібництво. Бачите, наскільки все тісно пов'язано. Як би там не було, але за чотирнадцять років незалежності поступово починаємо пишатися тим, що ми-українці. Так, ніби все чудово. Але… Так, існує певне "Але". Річ у тім, що, на жаль, набагато частіше доводиться чути не "я пишаюся тим, що я -Українець", а "я горжусь тем, что я - Украинец". Повага до власної країни (зазначу, що переважно виказую настрої серед молоді) потроху відновлюється. А от залишається мова... Це вже - та сама проблема, що зі США, Бельгією... На прості запитання - "А чому не українською говориш? Як же ти можеш бути українцем, коли ти розмовляєш мовою іншої країни?-відповідь майже однозначна: "А чем это плохо? Я и без украинского языка люблю Украину"". Як після таких відповідей переконати, що має бути єдність і єдність (мова і дух), і без цього - просто неможливо. Так історично склалося, що "завдяки" різним чинникам - штучне переселення, циркуляри, терор, пропаганда, окупація, та й географічне розташування сприяло масовому мовному поділу України: Львів та Донецьк, Київ та Севастополь. Багато хто звинувачує мене у тому, що я навмисно вигадую розкол, ніби насправді нічого подібного не існує. Але я дійсно нічого не вигадую. Побувавши у багатьох областях України, прагматично оцінив ситуацію і маю власну думку. Президентські вибори стали наочнимвідображенням моєї думки. Ось так. Тому у мене самого виникає запитання: "Що робити тоді, коли людина є патріотом своєї Батьківщини, спілкується лише українською мовою? Чи від цього вона буде "неприйнятною"? Оце мене дійсно цікавить.
За Радянського Союзу пропагувалося братерство дружніх народів, вітався інтернаціоналізм. Мова не була для цього перешкодою. А чи є зараз? Наразі, ніхто не може мені дати відповідь на ці запитання... Розумієте, ніхто не зможе насильно, примусово змусити весь Східний та Південний регіон розмовляти українською. Нині - громадянське демократичне суспільство. А там майже усі сфери функціонування під'єднані до російськомовного апарата. Звідкіля мешканці регіону черпають таке "живлення"? Відповідь, на диво, проста - російськомовні ЗМІ (преса, телебачення, радіо), історичні чинники, оточення, географічний фактор РФ. Коли щось і змінювати, то поступово, обережно, аби не налякати і не нашкодити. Проте чи навіть легконасильницька українізація (як за часів НЕПу) дасть потрібні результати? Одного разу мені хтось сказав, що за теперішніх умов, "народ", піде по тому напрямку, який його забезпечить добробутом. Тобто саме з економічного боку. Кажуть, що українських моряків у Севастополі населення не сприймає. А якщо виділити їм належне фінансування, квартири, пільги? Поза сумнівами, навіть севастопольці підуть в Укрфлот. Шахтарі страйкують та виказують незадоволення владою? А якщо визначити їм повноцінну для такої небезпечної роботи заробітну платню, умови та заохочувати спеціальними преміями від Мінкультури за українізацію шахтарів? Київські школярі, студенти повільно "впроваджують" українську мову у повсякденне життя. Більшою мірою спілкуються українською лише у навчальних закладах, а російським суржиком- поза межами? Тоді дайте їм україномовних кумирів. Справжніх кумирів. Та й у школах зайвий раз, навіть на тій самій математиці, най вчителі підносять "українство". Частково проблема ще й у "хохлятстві, іншими словами - немодності всього українського для молоді. Перегляньте шкільні твори п'ятирічної давності - і майже у кожному другому буде згадка про так звані "білі ворони", що діти просто бояться виділятися у натовпі, бути чужими для своїх. Вони дивляться на інших, на більшість. І повторюють за ними. Школярі і таким чином вчаться. А дайте їм молодіжні
Loading...

 
 

Цікаве