WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Стан дослідження законів історії у новітній філософсько-історичній думці України - Реферат

Стан дослідження законів історії у новітній філософсько-історичній думці України - Реферат

їх змісту. Підставою для такого твердження є тойбезперечний факт, що при інтерпретації історії як науки про розвиток суспільства багато дослідників чомусь не керується його, розвитку, законами, а прагне якнайкраще і найстаранніше описувати цей нібито розвиток у межах уявлень про нього, почерпнутих із різних джерел. Проте з важко зрозумілих підстав автори менше всього звертають увагу на те, що розвиток - це стан і наукове визначення способу існування живого організму. Суспільство ж ніколи не було організмом, не є тепер і ніколи не буде в перспективі, навіть коли називають його "соціальним організмом". Адже суспільство не функціонує як деяке "ціле", що властиве організмам. Воно було і є "незавершеним", "нецілим", тобто конкурентною (соціальною) взаємодією людських індивідів-організмів, кожен з яких у цих взаємодіях розвивається окремо, отже, і живе особисто, а не відособлено.
Словом, коли погодитися із тими вітчизняними теперішніми дослідниками, котрі уявляють собі суспільство як організм, що розвивається, а історію тлумачать як науку про розвиток цього метафоричного організму, слід логічно визнати й те, що закони розвитку пояснює не філософія, історія чи соціологія, а наука про живий організм, тобто біологія. Це означає, що метафоричне тлумачення суспільства як соціального організму заводить філософське вирішення питання про існування чи неіснування законів історії на шлях міфопоетики й естетики, що виключає потребу виявлення історичних законів. Міфопоетика не ставить перед собою завдання встановлювати ці закони, а естетика веде мову не про закони історії, а про красу, тобто про довершеність, і тим самим - про непорушність людських і природних витворів та про форми їх чуттєвого сприйняття людьми.
Разом з тим особисте знання законів історії деякі дослідники, очевидно, вважають апріорним або інтуїтивно даним. Особливо це стосується переконання в тому, що історик повинен бути таким собі "об'єктивним суддею", який слідкує за тим, щоб при оповіді про події суспільного буття не було ні применшення того, що відбулося, ні перебільшення його суспільної значущості [4, 15]. Хоча авторами, які висловлюють такі переконання, і не вказуються критерії, що слугують їм мірилами подій, проте сам факт визнання можливості перебільшень і применшень їхньої значущості дослідниками, загалом людьми, означає, що кожен "історик-суддя" таки має в своєму розпорядженні знання законів історії. Вони й слугують йому мірою при описі та тлумаченні подій.
Правда, чомусь ці закони історики-дослідники, а також філософи, які досліджують історію, не намагаються формулювати й теоретично визначати. Цим ставиться під сумнів і репутація добросовісності "історика-судді", бо без посилання на закони історії його оцінки є свавільні, а сам суддя в такому випадку виявляється не "представником науки", а самозванцем.
Відмітимо ще один аспект, який нині також свідчить про стан розробки проблеми законів історії в українській філософській та науковій літературі. Маємо на увазі інерцію механіко-об'єктивістичного тлумачення "історичної закономірності" або ж "об'єктивних законів історії", котра була привнесена в Україну разом із гегельянством та марксизмом-ленінізмом і тепер продовжує використовуватися при розробці питань філософії і методології історії.
Протягом останніх років вона посилилася внаслідок спроб використовувати природничо-синергетичне вчення про уявну "стрілу часу". Перші її намітки тісно пов'язані з міфологічно-есхатологічною "точкою Омега", пов'язаною з біблійним тлумаченням Ісуса Христа як "Альфи і Омеги", початку й кінця світобуття. Вважається, що уявна лінія "стріли часу" в історії утворює "осьовий час", про який вчили більше або менше пов'язані з християнським світоглядом католик Тейяр де Шарден, вихованець єзуїтів М.Гайдеггер, протестант К.Ясперс та інші філософи історії за межами України.
Внаслідок поєднання тлумачення закономірності історії в дусі лінійно-механічного об'єктивізму і детермінізму, що визнає її як результат, продукт взаємодії різних чинників, з уявленнями про "стрілу часу", котра нібито об'єктивно спрямовує суще, й оповідь про нього до "кінця історії", поняття про цю закономірність набуває містичного характеру. Тобто в межах лінеарності "стріли часу" йдеться не про закони, якими міряють події та їхні взаємозв'язки, що, власне, й означується поняттям "закономірність", а про щось фатально-невідворотне, котре стихійно нав'язує людям порядок їхньої життєдіяльності. На підставі подібних уявлень про закономірність, історію інтерпретують у контексті суджень А.Тойнбі про динаміку цивілізацій, наприклад, так: "…Всередині цивілізації, що зазнає процесу розпаду, закономірно відшукуються моделі відповіді на виклик історії та претенденти на роль рятівника" [3, 55].
Отже, маємо можливість констатувати, що в сучасній вітчизняній філософській літературі проблема законів історії або замовчується, або згадка про них подібна механічній звичці. Тобто існування законів історії нібито й визнається, але майже ніхто не пробує пояснити ні їх зміст, ні їх число, ні методику використання їх у дослідницькій, політичній та іншій діяльності.
Спостерігається при цьому певний дуалізм інтерпретацій, пов'язаний із двозначністю розуміння змісту поняття "історія" у межах лінеарно-одномірного підходу. Так, у випадку, коли історія розуміється як розвиток суспільства, з'являється потреба уявляти суспільство за аналогією до організму, що тягне за собою спроби пристосувати закони біології, котра й описує розвиток організмів, для тлумачення законів поетико-метафоричного "соціального організму". Закони ж суспільства в цьому випадку не пояснюються. Коли історія розуміється як оповідь або наука про суспільство, то закони утворення й функціонування оповіді - наукової чи ненаукової - не можуть бути тотожними законам суспільства, бо вони виражають тільки діяльно-пізнавальне освоєння суспільства дослідником, а не закони суспільства.
Потрібно також відзначити, що окремі дослідники усвідомлюють вказані вище суперечності у тій мірі, в якій останні представлені в науковій літературі. Це проявляється і в намаганнях зробити певний внесок у вирішення питання про суть та існування законів історії, ґрунтуючись на спробах урахувати різноманітність теоретико-методологічних підходів та дослідницьких методик насамперед. У даному випадку йдеться про праці І.Бойченка, який спробував певним чином систематизувати й розглянути наявне в зарубіжній, головним чином в західноєвропейській та російській літературі, розмаїття тлумачень законів історії. Причому розгляд цієї проблеми вчений веде у контексті взаємозв'язків онтологічного, теоретико-пізнавального та антропологічного підходів до аналізу історії. Одночасно він спирається на такі фундаментальні принципи української філософії, як субстанціональний та методологічний плюралізм, людиноцентризм та інші, котрі пов'язані зі змістом принципу автохтонності.
Проте загальною точкою зору, з якої вчений
Loading...

 
 

Цікаве