WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Писанка з Канади - Реферат

Писанка з Канади - Реферат


Реферат на тему:
Писанка з Канади
Годинами сидить Ярослава Жеребецька біля робочого столика. Невтомні її захоплення, бажання, прагнення - з безкінечного числа візерунків створити ще один неповторний витвір. Навколо - різнобарв'я писанок, які надихають на творчість. Висять на стінах малюнки та картини, плакати і світлини; на одвірках - вишиване драпірування; на дивані - вишиті колись прабабою і бабою, а тепер - нею самою - подушки. На столах, у шафах і на полицях - різьблені касетки, тарілки, свічники, кераміка - безцінні подарунки друзів з України. Тут часто звучать казки і новели, колядки, щедрівки і веснянки, народні й сучасні пісні.
Народилася майстриня у маленькому канадському містечку Нипавин середульшою з трьох дітей: сестра Ширлі (на два роки старша) та брат Давид (на 9 років молодший). Хоча й виросла в бідності, в дитинстві цього не відчувала. Батьки всіляко докладали зусиль, аби в дітей було все необхідне.
Її прадіди дітьми емігрували з Буковини до Канади разом зі своїми батьками, взявши з собою лише те, що змогли нести в руках. Оселилися в Саскачеванській лісовій пустці, далеко від рідної землі. До найближчих сусідів - кілометри лісом. Невтомно працювали, щоб довести до ладу пустку після корчування лісу: формували, сіяли лани, зводили будинки. Щоб заробити грошей на життя, чоловіки-піонери місяцями працювали поза домівкою - на будівництві залізниці чи на лісових заводах, залишаючи на пустці дружин і дітей упродовж довгих місяців.
Родина пережила неймовірні труднощі, переборола різні лиха. Та незважаючи на це, зберегла свою українську ідентичність - мову, культуру, традиції. Допомагаючи один одному, будуючи громадою церкви, народні будинки, що стали культурними центрами для емігрантів, українці прижилися на канадській землі. Хоча не все було гаразд, були й моменти антиукраїнської ксенофобії, особливо під час Першої і Другої світових війн. Та в цілому, канадський і місцевий уряди ставилися толерантно до представників усіх національних культур. Саме тому українці мали змогу розвиватися як особлива етнічна група...
Переселенці залучалися до діяльності української церкви, де відбувалися народні та культурні відзначання християнських свят: Святого Миколая, Різдва, Маминого Дня тощо. Проводились концерти до дня народження Тараса Шевченка, різні ярмарки. А щосуботи відбувались навчання з української мови.
Дівчинка розуміла українську розмовну мову, співала пісень, декламувала вірші, та спілкуючись нею, почувалася не комфортно.
Більшість дорослих українців належали до так званої першої хвилі еміграції до Канади (1891-1914 рр.). Вони не ходили до школи, бо постійно працювали на землі - орали, сіяли, жнивували. Щоб вижити, було вкрай необхідно вивчити англійську. За умови спілкування з англомовними сусідами, котрі проживали у преріях Канади, в українців виникла особлива форма української мови - "геф на пів". Англійські слова "українізувалися" шляхом додавання українського закінчення до англійського. Наприклад, з англійського слова "пейнт" (що означає "фарбувати") утворювалося "пейнтувати".
Вивчивши англійську мову, майбутня писанкарка закінчила середню школу з високими оцінками й отримала стипендію для продовження навчання у Сакачеванському університеті, що в місті Саскатун. З цього часу почався її самопошук, утвердження свого українського родоводу. Вона вела активне громадське життя, ходила до української церкви, була членом молодіжних організацій, брала участь у різних українських програмах. Займалася також танцями (класичний балет, сучасні танці), полюбляла джаз. Її балетмейстер, британка, запропонувала дівчині вивчати українські танці в ансамблі "Євшан", який діяв в Саскатуні. Там вона зустріла свою долю - Юрія Жеребецького. Невдовзі вони побралися.
Родина чоловіка емігрувала до Канади, виїхавши зі Львова в кінці Другої світової війни. Дорогою, в Чеських Карпатах, і народився Юрій.
Молода сім'я жила в Саскатуні. Чоловік учився і працював учителем, організував курси української мови для дорослих, що проходили в їхній оселі. Вона стала бакалавром з педагогіки й почала вчителювати в одній із шкіл міста. У родині чоловіка розмовляли літературною українською, тому наша героїня дуже переживала за свою вимову і навіть довгий час соромилася розмовляти з ними рідною мовою. Але твердо була переконана у важливості збереження культурної ідентичності, що, передусім, вимагає знання мови. З чоловіком вони були одностайні: першою мовою їхніх дітей буде українська.
Після народження двох синів - Марка й Андрія - пані Ярослава повернулася до роботи вчителя-бібліотекаря у школі Саскатуну. На той час було дуже складно знайти україномовну няню для хлопчиків. Згодом свекруха погодилася покинути роботу й займатися онуками.
Вдома розмовляли лише українською до виповнення молодшому синові 12 років. Хлопцям заборонялося дивитися телепередачі англійською, вони переглядали лише французький канал, англійську вивчали, граючись із сусідськими дітьми, а загалом - навчалися за єдиною у провінції україно-англомовною програмою для 1-12 класів. За цією програмою у 1-8 класах предмети викладалися як українською, так і англійською мовами. Марко та Андрій училися грати на піаніно, опанували різні спортивні ігри, були членами Пласту, декламували вірші на святкових концертах. Згодом вони, як і батьки, увійшли до складу танцювального ансамблю "Євшан". У 1992 р. родина у складі ансамблю вперше відвідала Україну. Сьогодні Марко працює столяром у Саскатуні, Андрій - архітектором у Торонто. Мати пишається ними.
Перша подорож пані Ярослави до України у 1992 р. змінила її ставлення до власної української вимови. Беручи участь у міжнародній конференції освітян Канади та України, що відбувалася в Києві, Івано-Франківську, Чернівцях, Львові, вона повинна була спілкуватися у будь-який спосіб, хоч показуючи на пальцях. Українці поставилися до цього з розумінням і не звертали уваги на помилки чи брак лексики канадців. Її особливо зворушило те, що українці раділи з того, як гарно канадці говорять рідною мовою. Вони з гордістю показували своє народне мистецтво. Особливо її вразили писанки. Пані Ярослава зрозуміла: для українців настав час культурного пробудження після понад 70-річного придушення радянською владою більшості народних традицій. У Канаді, практично, ніхто не забороняв говорити своєю мовою, мати свою віру, розвивати свою культуру: мистецтво, музику, танці, писанки, вишивку. Саме тоді вона осягла, який дорогоцінний дар канадські українці отримали від своїх предків-емігрантів...
Сумно пані Ярославі бачити чисельні українські родини у Канаді, які не знають, не цінують свою мову, культуру, історію. Прикро їй, що українська ідентичність виявляється лише тоді, коли людина одягає вишиванку, промовляє: "Дай, Боже!" і робить спробу навчити дітей народним танцям. Адже вона знає, що може бути по-іншому.
Українці вже понад 100 років процвітають на землі кленового листа, пропагують національні культурні надбання українськогонароду, передані предками з України. Зрозуміло, що багато новоприбулих до Канади українців - вихованці політичної системи, котра чимало зусиль докладала для знищення української мови, культури, духовності, національної самобутності. Деякі елементи культури новоприбульців є продуктом радянської політики змішування, а значить - знищення національного. Наприклад, досить велика кількість танцювальних ансамблів вносить в українську хореографію елементи молдавських, російських, циганських танців, називаючи все, що виходить, "українським". Подібне відбувається і з народним побутом, тобто мішанина елементів різного національного одягу. Пані Ярослава відчуває, що це призводить до втрати культурної чистоти. Біда і в тому, що
Loading...

 
 

Цікаве