WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національно-патріотичного виховання молоді - Реферат

Національно-патріотичного виховання молоді - Реферат

липень 2004 р.), відкриття пам'ятного хреста українцям, загиблим у с. Павлокома у Польщі (травень 2006 р.), чимало інших заходів. Нещодавно, 17 - 18 червня ц. р., відбувся молодіжний фестиваль "Зашків-2006", присвячений 115-ій річниці від дня народження Євгена Коновальця, співорганізований ЛОО СУМ таУправлінням у справах сім'ї та молоді Львівської ОДА, участь в якому взяли представники багатьох інших організацій [4]. Окрім того, з бюджетів різних рівнів тепер частково фінансується проведення згаданих вище таборів молодіжних організацій.
Поряд з такими масштабними і досить витратними заходами, досить вдалими та ефективними можуть бути також невеликі за обсягом акції, що не потребують якогось значного вкладання коштів (для прикладу можна пригадати молодіжний вечір патріотичної пісні, зорганізований у Львові 1 листопада 2005 р. "Пластом", вшанування пам'яті В. Біласа і Д. Данилишина, В. Івасюка та того ж Є.Коновальця, проведені за ініціативою Галицької районної організації Української Народної Партії у Львові тощо).
Українська церква, зокрема греко-католицька, на різних етапах історії також не раз відігравала важливу роль у збереженні національної самобутності народу, тож не повинна занедбувати цієї функції і нині. Так, у резолюції про освіту ІІІ Собору Львівської Архієпархії УГКЦ (2001 р.) підкреслено: "В процесі формації катехитів і вихованні дітей та молоді звернути увагу на національно-патріотичне виховання" [5]. Церковним громадам та їх духовним провідникам варто, проте, вважати, щоб національний мотив у їх діяльності не переважав над релігійним. А така загроза перетворення церкви у щось на зразок недільного клубу завжди притаманна, насамперед, для громад національних меншин - чи то наших за кордоном, чи то інших - в Україні.
Наприкінець, важливими для пробудження національної свідомості, зрозуміння історичної правди можуть стати й такі заходи, як розповсюдження Інтернетом резонансної статті проф. Ігоря Лосєва "Феномен бандерофобії у російській свідомості", опублікованої спочатку у невеликій севастопольській газеті [6], демонстрація високохудожніх і правдивих кінострічок про історію визвольних змагань українського народу. Показ низькопробних зразків "патріотичної" продукції викличе іронію в обізнаного глядача, а "неспокушеного" подібною тематикою глядача зі сходу України може надовго позбавити бажання цікавитися нею.
Народ, влада і відповідальність
Особливістю України, на відміну від, скажімо, сусідніх країн Польщі чи Росії, є те, що бездержавність, тривале перебування під чужою владою не лише породили у нашому народі неповагу до цієї влади та часом явну, а частіше - приховану непокору, а й досі зумовлюють нехтування тепер вже "своєю" владою. (До речі, висміювання в українських народних казках (принаймні тих, що видані за радянської влади, з підкреслено "класовим" підходом) Пана, Багатія, постійне протиставлення його Іванові - селянському синові можуть, змалку входячи у свідомість, зумовлювати несприйняття багатьма нашими людьми своїх заможних співгромадян - почуття, що межує із заздрістю, а то й з ненавистю).
Водночас, не лише наші скоробагатьки ("Не дай, Боже, з Івана Пана, а з Пана - Івана"!), а й представники різних щаблів влади вже незалежної України часто-густо не усвідомлюють свого високого призначення, розуміють його не як служіння народу, з якого вийшли, а розглядають лише як нагоду до власного збагачення, чим дають численні підстави до саме таких почуттів.
Власне, негідна поведінка низки осіб, вихідців із Західної України і членів "демократичного табору" - депутатів та урядовців, підірвала на початку 1990-х віру в нову незалежну державу у багатьох українців сходу країни, які спершу з настороженим, але правдивим зацікавленням приглядалися до перших кроків її становлення, прислухаючись до закликів, що лунали із заходу. На жаль, те ж повторилось у 2005 р. Найбільш прикрим є те, що навіть політична сила, яка прийшла до влади на хвилі народного волевиявлення та отримала величезний кредит народної довіри, зуміла швидко розтринькати його. Сталося це, не в останню чергу, завдяки невідповідності між діями багатьох осіб з її складу, спрямованих, як виявилося, насамперед, на вдоволення особистих амбіцій та матеріальних запитів, та тими очікуваннями, що покладалися народом на цю силу. Яскравим прикладом такого антизразка у поведінці, що дискредитує не лише очолювану ним політсилу, а й саму ідею, є нинішній лідер партії під назвою "Конгрес Українських Націоналістів" п. Олексій Івченко, уродженець Сокальського району на Львівщині, який "відзначився" крайньою нескромністю у побуті, службовими зловживаннями на посаді голови Нафтогазу України [7], свідомо дезінформував громадськість про результати невдало проведених "газових" переговорів, а зрештою уникнув відповідальності, "заховавшись" за статусом недоторканості депутата Верховної Ради. Зрештою, увесь хід створення коаліції політичних сил у парламенті протягом останніх місяців, що зазнав такого несподіваного для багатьох повороту, поставивши під сумнів здобутки "помаранчевої революції", став свідченням недалекоглядності народних обранців, що надто захопилися політичними іграми. Таким чином, через непорядність, а отже і брак дійсного патріотизму окремих осіб чи груп, загрозі піддається вся ідея державності України.
Принагідно, варто зауважити, що певне непорозуміння, на нашу думку, часто викликає саме поняття "держава", яке в одному контексті ототожнюється лише зі суспільною надбудовою, владними інституціями усіх гілок та щаблів, а в іншому - з усією країною, суспільством, усім тим, що абсолютизоване у заклику "Будуймо Державу!" та заповіді українських націоналістів "Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!". Отож, якщо для творців "громадянського суспільства", представників "третього сектора", зрештою, для багатьох "маленьких громадян" держава виступає як антагоніст, "неминуче зло", то націонал-патріоти ототожнюють себе з нею. Таким чином, невідповідність бажаного з дійсним у сучасній Україні відчувається ними особливо гостро.
Асиміляція та національна ідентичність. Нація - етнічна та політична.
Результати першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. засвідчують, що частка як власне етнічних українців, так і тих, хто визнає українську мову рідною, у населенні держави значно зросла порівняно з результатами останнього "радянського" перепису 1989 р. (77,8 проти 72,7% та 67,5 проти 64,7%, відповідно) [8]. Представники автохтонних українських меншин у сусідніх державах, поставши перед фактом значної відмінності гаданого числа етнічних українців, що там проживають, та нових офіційних даних (зокрема, в Румунії українців виявилося менше втричі, а у Польщі -
Loading...

 
 

Цікаве