WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Науковий інструментарій українознавця - Реферат

Науковий інструментарій українознавця - Реферат


Реферат на тему:
Науковий інструментарій українознавця
Редакційна колегія часопису "Українознавство" в розділі "Історія, теорія, методологія" започатковує рубрику "Науковий інструментарій українознавця", в якій друкуватимуться теоретико-методологічні розробки окремих аспектів науки, визначення термінів та понять українознавства як науки і навчальної дисципліни.
Основу матеріалів складатимуть авторські тексти статей підготовленого до друку понятійно-термінологічного довідника "Українознавство".
Матеріали подаватимуться за логікою концентрів українознавства.
Відкриваємо рубрику статтями, в яких подаються визначення термінів і понять теорії та методології науки.
Запрошуємо читачів до обговорення матеріалів.
Концепція українознавства.
Концепція (лат. conseption - розуміння, система) - певний підхід, розуміння, трактування явищ, програм, процесів; головна точка зору, провідна ідея пізнання і висвітлення, основний задум, конструктивний принцип певного виду діяльності і творчості, висвітлення їх наслідків.
Концепція українознавства, як і українознавча наука, формувалась упродовж багатьох століть як на терені України, так і в зарубіжних країнах.
Сам термін "українознавство" з'явився в науковій літературі у ХІХ ст. Але сутність завжди передує поняттю та її визначенню. У глибинах віків формується та зазнає різних модифікацій саме розуміння сутності українознавства. Тому в основу дослідження та висвітлення генези українознавства покладено принципи: історизму, системності, цілісності знань, всієї повноти джерельної бази; вітчизняного і зарубіжного досвіду; аналізу - синтезу - передбачення; порівняння; бачення явищ в причинах і наслідках; наукової об'єктивності висновків.
Чи не вперше концептуально українознавчий задум проявляється у "Літописі Аскольда" (про події 860-867 рр. н.е.), автор якого виразив його у бажанні пізнати й розкрити "Повість минулих літ, звідки постала Руська земля, хто в Києві починав першим владувати і як Руська земля ствердила себе" [1; 7]. Але постановці і здійсненню такої мети передували вагомі події праукраїнського та зарубіжного дослідного життя упродовж багатьох століть.
Це відтворено в уснопоетичній народній творчості, в пам'яті Мезинської культури (Чернігово-Сіверщина, 20 тис. років), Кам'яної Могили (12 тис. років) та Трипільської культури (2,5 тис. років до н.е.), у видатній пам'ятці цивілізаційно-культурного розвитку "Велесовій книзі". Уже в ній автор ставив за мету показати, як наш пранарод понад 15 віків жив у безкінечних війнах із сусідами та кочовими племенами й напасниками - персами (Дарій), греками, римлянами, хозарами, варягами - за право бути народом, за право мати свою землю і віру, за свободу й визначений рідною природою та численними поколіннями пращурів спосіб життя. Показати, як він переміг, "ставши собою" і зрозумівши: за свою долю потрібно боротися! Потрібно шанувати своїх прапредків, їх традиції, свою мову і віру, своїх "Наву, Яву і Праву", своїх героїв, вождів і богів. Як всякий етнонаціональний міф, "Велесова книга" поєднувала міфологічний і реально-історичний підходи, а в основу всього ставила етнос (рід, плем'я), його життєво будівничу перспективу.
У "Літописі Аскольда" домінантним виступає уже історичний підхід, хоч у світоглядному плані він опирається на принцип міфологізації людей, подій і явищ. Критерієм їх духовної наповненості постає біблійна традиція. Та ядром поняття України-Руси є плем'я, але тепер уже - державне, орієнтоване на проблеми як внутрішні, так і зовнішні (міждержавні), з чітко вираженим пріоритетом етнодержавницького інтересу, утвердженням ідеології провідного етносу (полянського) з його Київським, Чернігівським та Переяславським князівствами, внутрішньою і міжнародною місією.
Вагомий складник знань про "руську землю" з її племенами скіфів, германців, кельтів, сарматів, гунів, венедів, антів, склавинів творять згадки, повідомлення та описи істориків, географів, політиків, мандрівників, діячів церкви Греції та Рима, арабських і скандинавських країн. Уже на цьому етапі окреслилась наукова істина: народ, його минуле, сучасне й майбутнє, долю та історичну місію його можна пізнати й виразити лише на засадах системного, комплексного підходу, використовуючи методи аналізу й синтезу здобутків етнологів, істориків і лінгвістів, соціологів і культурологів, релігіє-, право-, природо- й державознавців.
Новим етапом українознавства стає доба великокняжої Київської держави, коли в літописі "Повість минулих літ" за 1187 р. появляється поняття "Україна", що обіймає землі не лише Київського, Чернігівського та Переяславського князівств, а й "червенські городи" (прилучені Володимиром Великим), теперішні Буковину й Галичину і як окремі князівства, і як частини Галицько-Волинського королівства - ядра хоч і поневоленої, але все ще єдиної Київської великокняжої держави.
На цьому етапі розвиваються традиції попередніх поколінь щонайперше в літописній літературі (Київський, Галицько-Волинський літописи), але водночас і в народній творчості, зокрема в билинах київського циклу; в художніх творах ("Слово о полку Ігоревім"), у філософській ("Слово про закон і благодать"), педагогічній ("Поучення дітям") та церковній літературі ("Києво-Печерський патерик", проповіді К.Туровського), в численних творах природничого змісту.
Тоді ж формується й етнодержавницька світська і конфесійна еліта. Україна органічно входить у європейський світ, розвиває свою освіту й культуру на чітко вираженій етнодержавницькій "філософії серця". Етнічна духовність стає основою державницької ідеології та політики, на її засадах не тільки навчаються покоління, а й вводяться як загальнонародні свята - День Мови і День Держави. А Я. Мудрий настановляє свого митрополита ріднитися з королівсько-імперськими династіями Європи.
В історичній ретроспекції розвитку українознавства особливим бачиться етап, пов'язаний з нескінченною боротьбою з монголо-татарами, турками й кримськими татарами та з литовсько-польською експансією - як державною, так і релігійною та соціально-економічною, ідеологічною. Україну шматують, штучно роз'єднують на князівства і воєводства, етнічні й конфесійні анклави. За цих умов українознавство стає найбільш ефективною формою самозбереження українського народу, органічно проникаючи в системи виховання й освіти, в програмні принципи діяльності братств та відроджуваних центрів української еліти (Любеч, Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). Українську ідею пропагує студентство (а згодом - і професура) в навчально-наукових інституціях Польщі й Німеччини, Італії та Франції.
Закономірно, що всі ці події стали провісником не тільки нового етапу в українознавстві, а, насамперед, у підготовці та здійсненні національно-визвольної революції.
Як і раніше, провідна роль відводиться літописній літературі: Густинському літопису (про події ХІІ-ХVІ ст.), козацьким літописам Самовидця, Грабянки, Величка. В центрі їх уваги - причини й наслідки втратиУкраїною державності, соціальної етнонаціональної неволі, трагічне становище української мови, освіти, науки, культури, церкви. Відроджується полемічна й історіософська традиції, нового піднесення набувають література, театр. З усією очевидністю постає роль комплексного дослідження й висвітлення феноменів України та українства: історико-археологічного,
Loading...

 
 

Цікаве