WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Моделювання характеру розмислу Г.Сковороди в методологічній культурі філософії XVI – XVIII ст. - Реферат

Моделювання характеру розмислу Г.Сковороди в методологічній культурі філософії XVI – XVIII ст. - Реферат

особистісною психологічною впевненістю дослідника у очевидність, ясність, безсумнівність істини, а технікою і методикою провадження дослідження. Саме гуманітарна спрямованість методу Д.Віко не дозволила йому набути широкого застосування у час життя філософа. Розвиток природничих наук і відповідних методологій створювали зразки для наслідування саме у цьому ключі. Метод історичного пізнання набув справедливого визнання лише у XVIII ст.
Четвертим своєрідним і чинним методом пізнання є метод сенсуалістичний, який належить також французькому філософуЕтьєну Бонно де Кондільяку (1715 - 1780). Він виникає на схрещенні розвитку ідейного змісту філософського просвітництва у Франції та рецепції філософської творчості у галузі розробок емпіричної методології британськими філософами Д.Локком (1632 - 1704) та Дж.Берклі (1685 - 1753). Залучаючи основоположні принципи означення Д.Локком розвитку структури досвіду людини та імматеріалістичні тенденції досвідної філософії Дж.Берклі у викладі Вольтера (1694 - 1778), Е.Кондільяк доходить висновку, що саме відчуттєвість стає єдиним засобом та джерелом пізнання для людини. Ідеї розуму є безумовними відбитками наших відчуттів (а не предметів, які для розуму постають завдяки відчуттям). Поняття ж забезпечують дослідження причин появи тієї чи іншої ідеї та є нічим іншим як модифікованим відчуттєвим сприйняттям. Відтак, сенсуалістична методологія визначає лише одне джерело людських знань - відчуття самої людини (на відміну від відчуттєвого сприйняття матеріальних предметів у Д.Локка чи розумового набуття ідей Р.Декарта, чи вроджених ідей та принципів, чи знань, заключених у джерелах філософії, історії, філології та права).
Окрім плідної методотворчої роботи, становлення нової філософії вирізняється і переосмисленням певних основоположних категорій попередньої філософії. Зокрема, йдеться про категорію "субстанції", самодостатнє значення якої для всієї старої філософії було очевидним (за висловленням Аристотеля - визначити буття означає визначення того, що є субстанція). Поміж головніших зразків нової філософії можна вирізнити три самостійні та оригінальні підходи, які зумовлюють місце та роль категорії субстанції у філософському вченні.
Перший з них набуває власного розвитку в межах емпіричної методології та еволюціонізує зусиллями британських філософів Т.Гоббса (1588 - 1679), Д.Локка (1632 - 1704), Дж. Берклі (1685 - 1753) та Д.Юма (1711 - 1776). Він вирізняється, імовірно, найбільшою рішучістю у спробах вилучити категорію субстанції з засновків філософських побудов. Розпочинає цю тенденцію Т.Гоббс, означивши всю осяжну відчуттєво-досвідну дійсність не як позавідчуттєву субстанцію, а як тіло, наголосивши на властивостях осяжності, осязання. Д.Локк, продовжуючи визнавати позавідчуттєве існування матеріальної субстанції, все ж виголосив часткову її неозначеність у суто субстанційних властивостях, поєднавши їх з властивостями відчуттєвих предметів та надавши їй місце "підстави", "підпорки" для розокремлених речей. А розрізнення якостей матеріальних предметів на первинні та вторинні спонукало єпископа Дж.Берклі до ствердження імматеріалістичної підстави філософії - категорія матеріальної субстанції є наслідком діяльності розуму і не відповідає жодному предмету зовнішнього досвіду (термін за Д.Локком). Вінцем цієї тенденції є філософське вчення Д.Юма. Продовжуючи основну стратегію розгляду місця та значення категорії субстанції, Д.Юму вдалося заснувати несубстанційний тип філософії, тобто філософське вчення, у якому ця категорія не має принципового значення.
Другий підхід зумовлений своєрідною метафізикою Р.Декарта. Він водночас визнає метафізичну причину існування (Бога) та два рівнозначні наслідки цієї причини: матеріальну субстанцію та духовну, рівні за значенням та місцем щодо причини власного існування. Традиційно таку позицію Р.Декарта називають суто дуалістичною. Однак це, вочевидь, певне применшення значення відкриття французького філософа. Радше, Р.Декарту вдалося обґрунтувати підстави філософії, в якій означується існування множини субстанцій. А дуалізм виявляється лише підвидом такої філософії. Це твердження може бути суголосним як з наслідками критики філософії Р.Декарта Б.Спінозою (1632 - 1677), так і філософськими здобутками Г.Лейбніца (1646 - 1716). Для Р.Декарта протиставлення матеріальної субстанції та духовної не є принциповим, а радше очевидним ("швидше за все вони протилежні"). Так само і тло двох субстанцій наповнюється на основі очевидності: все те, що не є протяжне, належить до мислення.
Наступним потужним підходом є робота з адаптації категорій попередньої філософії і категорії субстанції, зокрема до потреб нової філософії. Основна увага надавалась необхідності визнання єдності і, головне, однинності субстанції. Такий підхід сповідували Б.Спіноза (1632 - 1677) та Г.Лейбніц (1646 - 1716). Б.Спіноза піддав різкій критиці визнання Р.Декартом множини субстанцій та надав власне вчення про єдину субстанцію - гіперсубстанційний погляд на істоту дійсності, який позбавляє, якщо стати на цю позицію, будь-якої альтернативи. Проте це твердження не має суто негативного оцінкового значення. Філософія Б. Спінози є видатним зразком цілісного світосприйняття та світогляду. А вчення про єдину субстанцію як причину самої себе мало вплив на наступні покоління філософів ще впродовж щонайменше двох століть. Не менш видатною є й філософія Г.Лейбніца, який публічно закликав впровадити спадщину Аристотеля в обіг проблематики нової філософії. І за основними властивостями, вчення Г.Лейбніца про субстанцію вельми схоже з Аристотелевим.
Окрім означення методологічних напрямків та ставлення до категорії субстанції, існують також інші тематичні особливості нової філософії, які радше можуть бути розглянуті в спеціалізованій літературі. Однак на одній вагомій особливості теоретико-пізнавальних теорій варто наголосити. Починаючи з Р.Декарта, в обіг філософської лексики запроваджується термін "ідея" для означення завершеного змісту мислення, своєрідної одиниці мислення. Вочевидь, що цей термін має відмінний зміст від змісту терміна "ідея" у філософії Платона. Догідне визначення терміна "ідея" знаходимо у Д.Локка: "Оскільки цей термін, як на мене, найліпше означує все те, що стає об'єктом мислення людини, то я застосовував його для вияву того, що з'ясовується словами "фантом", "поняття", "вид", чи всього того, чим може перейматися душа впродовж мислення" [1, 95 ].
Відтак у витоках культурного становлення української філософської історії Нової Доби знаходиться постать видатного мислителя Григорія Сковороди. Питанням належності його творчості до європейського сегмента філософської думки вже тривалий час переймаються дослідники його спадщини, біографи,
Loading...

 
 

Цікаве