WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Моделювання характеру розмислу Г.Сковороди в методологічній культурі філософії XVI – XVIII ст. - Реферат

Моделювання характеру розмислу Г.Сковороди в методологічній культурі філософії XVI – XVIII ст. - Реферат

сприйняття, які породжуються всупереч істинному буттю як умоглядної єдності. Цю ж підрядність можна спостерігати у філософській парадигмі неоплатоніків, світогляді християн, різних видах середньовічної філософії та теології. Тому зміна погляду на місце природи як системивідчуттєво-досвідних предметів призвело до розрізнення філософій на старі та нові, або ж на стару філософію (з єдиною субстанційною основою) та нові філософії.
Згідно зі змінами світоглядного характеру, відбулися і зміни щодо ставлення до знань людини. Постало питання нового зразка - що є джерелами знань людини та якими засобами послуговується людина для набуття знань? Знання вперше розрізнилися на ті, які здобуваються виключно засобами людської істоти - людські знання, та знання, які надаються людині понадлюдським чином, - знання вроджене та божественне. Відтак, ми маємо справу з двома типами знань: знанням людським (і засобів відчуттєвості, які єдино невідсторонювані від істоти самої людини) та знанням людини (знання людини про справи божественні не включає в себе суто людське знання, вони мають відмінні джерела набуття).
Перша спроба відповіді на це запитання, як, власне, і зміст його формулювання, належить британському філософу Френсісу Бекону (1561 - 1626). Саме з цим іменем пов'язується хронологічно точне визначення "початку" настання періоду "нової філософії", на противагу іншим періодам розгортання історико-філософського процесу, щодо початкових дат яких завжди точаться суперечки. Саме він вперше наважився, по-перше, розглядати людське знання як систему знань, а по-друге, розглядати цю систему знань як знання про систему природи. Саме цим визнавалося не підрядне, а самочинне значення фізичної природи. Вона ставала джерелом набуття нових знань універсального характеру, відновлювала пошукову функцію філософії.
Таким чином, предметом філософії стала дійсність, у якій фізична природа відігравала не підрядну, а самочинну роль. (Не варто захоплюватися приписуванням зразкам нової філософії виключного атеїстичного чинника. Багато в чому "нові філософи" залишалися неперевершеними традиціоналістами у справах віри. Проте разючих змін зазнавали саме погляди на істоту та структуру дійсності, у якій Богу було відведено зовсім не другорядне значення, але й природа вже не мала суто тіньової присутності). В свою чергу, зміна предмета філософії спонукала і до пошуків нових засобів пізнання, які б узгоджувалися вже як з власними спроможностями людини, так і відповідали істині універсуму, набутій у формі істини Одкровення, чи вродженого знання.
Пошуки нового знання ознаменувалися пошуками нового засобу, чи методу, пізнання, які б були позбавлені вад попередніх методів та давали змогу осягнути нові горизонти філософських досліджень. Контрадикторність ставлення до старої філософії щодо методів пізнання чітко визначилася вже у Ф.Бекона. На противагу всьому змісту "Органону" Аристотеля, британський філософ пропонує зміст власного "Нового Органону", який ні порядком, ні алгоритмом здійснення не нагадує метод давньогрецького філософа.
Узагальнена картина розроблених на теренах нової філософії методів може бути представлена чотирма методами, які вичерпують концептуальне поле теоретико-пізнавальних досліджень. Хронологічно першим методом у межах нової філософії є метод емпіричний, розроблений в основі Ф.Беконом, але який набув остаточного завершення у філософії також британського філософа Джона Локка (1632 - 1704). В ньому беззаперечно поєднуються дві складові - відчуттєво-досвідна та розумова. Зазначена врівноваженість цих складових є безумовним показником належності того чи іншого методу до емпіричного напрямку. Основою універсалістської спрямованості методу постає узагальнення здобутків методів різнорідних природничих наук. Єдність відчуттєво-досвідного та розумового складників утворює те, що ми називаємо емпіричним фактом (слово, наприклад, постає як предмет відчуттєвого сприйняття і, водночас, втіленням певного розумового змісту). Провідною ж стратегією здійснення емпіричного дослідження є провадження індукції, що призводить до наслідків, які ми б могли означити як середні аксіоми. Тобто, методологія емпіризму не наполягає на здобутті знань та істин, які б мали, по-перше, остаточний і завершений вигляд і, по-друге, співвідносилися б із навіть умовними абсолютними істинами, набуваючи таким чином значення істин відносних. Істинність емпіричного висновку співмірна виключно з сукупністю вихідного емпіричного матеріалу, який теоретично узагальнюється. У завершеному вигляді методу Д.Локка тому і визначається два джерела появи людських знань - від відчуттів та від рефлексії (розуму). Відтак будь-яка абсолютна істина постає як суто середня аксіома.
Другим за порядком розробки є метод раціоналістичний, безумовна першість започаткування якого належить французькому філософу Рене Декарту (1596 - 1650). Цей метод також має природничо-наукову основу, але у найбільш раціоналізованому вигляді - математиці. Це спрямування визначається певністю Р.Декарта у тому, що істина та істинне знання мусить бути максимально позбавлене змістів, набутих від наук, які орудують значною часткою відчуттєвого досвіду. За Р.Декартом, істина мусить мати завершений вигляд, бути очевидною, чіткою і ясною. Також вона повинна бути незмінною, вічною, однорідною, тобто такою, яка суцільно протилежна істині в емпіричному знанні. Оскільки змінність, плинність, нечіткість, сумнівність - це ознаки знання, якого ми набуваємо завдяки відчуттєвим сприйняттям, то відчуттєво-досвідний чинник не повинен брати участь у формуванні істинного знання шляхом застосування певного методу. Цей метод, відтак, мусить розгортатися виключно на засадах розумової дії, без огляду на будь-які відчуттєво-досвідні чинники. Саме тому провідною стратегією провадження раціонального дослідження є філософська дедукція, адаптований до нових завдань один з методів попередньої філософії.
Наступним методом дослідження ми визначаємо метод історичного пізнання, започаткований італійським істориком, філософом, філологом, правознавцем Джамбаттіста Віко (1668 - 1744). Доля цього методу не була досить безхмарною. Він виник як безпосередня реакція на метод Р.Декарта, який мав природничо-наукову основу. Відповідь Д.Віко ґрунтувалася тим, що примат науковості у створенні нових методів дослідження не обов'язково має визначатися природничими науками, оскільки саме з гуманітарної сфери можна вирізнити науки, які створять основу для гуманітарного методу. Цими науками Д.Віко визначає історію, філософію, філологію та право, і свій метод називає методом історичного пізнання. Цей метод втілює першу спробу створення інтегративного гуманітарного методу, у якому критерії істинності визначаються не
Loading...

 
 

Цікаве