WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Моделювання характеру розмислу Г.Сковороди в методологічній культурі філософії XVI – XVIII ст. - Реферат

Моделювання характеру розмислу Г.Сковороди в методологічній культурі філософії XVI – XVIII ст. - Реферат


Реферат на тему:
Моделювання характеру розмислу Г.Сковороди в методологічній культурі філософії XVI - XVIII ст.
Актуальність теми дослідження. Сучасні культурні тенденції, які, безумовно, набувають значення глобалізаційних, безперечно, захопили і реалії культурного світу України. Наразі постають питання ментальної належності нашого суспільства до того чи іншого сегмента світу, проблема якого у досить спрощеній формі була представлена в опозиції Захід - Схід. І в пошуках відповіді на ці нагальні світоглядні запити саме царина філософії надає можливості встановлювати типові спільні та відмінні риси культур народів, інтегруючи чи розрізнюючи спільність культурних середовищ не ідеологічним або політичним чином, а встановленням стрижневих рис саме типовості філософування, незмінним у всіх історичних різновидах характером розмислу. Власне, тому історико-філософське дослідження характеру розмислів представників різних історико-культурних утворень є ще одним шляхом для встановлення середовища спільності та відмінності.
Безперечної цінності у цьому процесі набуває дослідження періоду зародження історичних типів рефлексії над парадигмальними основами буття власних народів, який унаочнюється періодом нової філософії в історико-філософському процесі і співпадає з хронологічним виміром XVI - XVIII ст. Не важливе наразі питання щодо актуальності досліджень саме цього історичного відтинку розвитку філософського знання.
Щороку представляються в різних медіа-ресурсах численні дослідження цього періоду. Утворюються міжнародні співтовариства з вивчення культурної спадщини європейської Нової Доби XVI ст., а головне - XVII - VIII ст. Саме це дає можливість стверджувати щодо існування інтегративного спільного культурного середовища, яке, зокрема, стосується і філософського доробку. Типологізація спільних рис філософських зразків створює неповторний колорит філософської культури цієї доби. А розробки в царині заснування методів філософування відбивають найістотніші світоглядні засади представників Нового Часу, формуючи сегмент методологічної культури, яка у власній динаміці стала середовищем формування нових поколінь розробників проблем нової філософії.
Ще раз коротко і найзагальніше викладемо зміст середовища методологічної культури європейської філософії XVI - XVIII ст. з огляду на необхідність означення тих імен і напрямків, які дещо передували та були сучасними часу життя та творчості Г.Сковороди. Це важливо, передусім, для того, щоб збагнути можливі ментальні рецепції, впливи та взаємовпливи філософії мислителя з історичним філософським оточенням.
"Філософія Нового Часу" є терміном, який широко застосовується у наближеній нам літературі для означення періоду в розгортанні історико-філософського процесу і хронологічно пов'язується з початком XVI - кінцем XIX ст. Проте слід одразу зауважити, що хронологічний чинник не є визначним щодо вирізнення цього періоду з-поміж інших. Вагомість виокремлення цього періоду ґрунтується своєрідною типологічністю філософської проблематики та засобів її вирішення. Тут варто вести мову про зародження принципової зміни парадигми філософування та означення постатей, чия творчість цьому посприяла.
Ця зміна парадигми філософування та переосмислення змісту предмета філософії розмежувала всі існуючі зразки філософії на нові та старі, попередні. Відтак, творчість філософів Нового Часу відбувалася як творення нової філософії, принципово відмінної від попередньої певними чинниками та складовими. Саме тому вірний відповідник означення цього типу філософії слід визнавати як період "нової (modern) філософії", а термін "філософія Нового Часу" певного століття - вважати допоміжним і суголосним більше періодизації суто історичного процесу, ніж історико-філософського.
Зазначена зміна парадигми філософських досліджень найперше стосувалася переосмислення значення фізичної природи в системі філософських уяв про світ та світобудову. Традиційна теологічна парадигма ґрунтувалася на аристотелівському баченні підрядної ролі фізичної природи, яке втілювалося у розрізненні на першу (метафізичну) та другу (підрядну) фізичну сферу дійсності. Згідно з цим поділом, філософське знання поділялося на метафізику та фізику. Канонізоване християнством двобіччя світу нівелювало самостійне значення предметів відчуттєво-досвідних, вони завжди обіймали місце вторинної проекції дії начал вищих, позавідчуттєвих. Так само нівелювалося і значення природи як самодостатньої системи, універсуму.
Період філософської доби Відродження значною мірою підготував настання початку переосмислення ролі природи та знання про природу у філософських побудовах. Природничі дослідження не лише накопичували новий дослідницький матеріал, але й готували чинники світоглядних перемін. Основною вимогою до філософії завжди залишалася вимога набуття нового, універсального за істотою знання. Проте філософські складники європейської теології вже тривалий час відігравали роль допоміжну щодо наук божественних. Філософія втратила як універсалістську методологічну функцію, так і бачення універсального предмета, дослідження якого давало б універсальне за змістом знання. Таким предметом нового філософського дослідження стає природа як універсальна цілісність, самостійна й самодостатня.
Поняття природи є одним з найбагатозначніших у філософії. Український термін "природа" охоплює значення, які в різних мовах і в різних контекстах означуються різними словами та термінами. Тому часто цей термін застосовується згідно з першоджерелом чи рецептивно за змістом для означення змістів, починаючи від природи як суті, істоти чи сутності - і аж до означення змісту універсальної єдності включно. Не з'ясовує питання і звертання до історичних філософських зразків, оскільки у одного автора ми маємо змогу віднайти низку відмінних значень. У нашому випадку мова може вестися про систему предметів, які постають у відчуттєво-досвідному вигляді, і форми цього сприйняття визнаються за безпосередньо притаманні предметам, є їхніми невід'ємними якостями. Це за умови, що вже підметне слово "система" не може постати як предмет відчуттєвого сприйняття.
Однак ця плеяда дійсності завжди в попередній філософії, від Талеса починаючи, набувала підрядного значення. Значення істоти дійсності мали не якості предметів (форми відчуттєвого сприйняття людини), а прихована від відчуттів людини природа (сутність, буття, субстанція тощо) речей. У Талеса істотою речей була вода; число - у піфагорійців; вогонь і логос - у Геракліта; чотири корені сущого - у Емпедокла; гомеомерії - у Анаксагора; атоми та порожнеча - у атомістів; ідеї - у Платона; субстанції - у Арістотеля; елейці на чолі з Парменідом взагалі оголосили предмети відчуттів примарами
Loading...

 
 

Цікаве