WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Лебідь – птаха велика, сильна і красива (Борис Гмиря) - Реферат

Лебідь – птаха велика, сильна і красива (Борис Гмиря) - Реферат


Реферат на тему:
Лебідь - птаха велика, сильна і красива (Борис Гмиря)
У Лебедині є Лебедине озеро. Десь, кажуть, сімдесят чи й більше гектарів. Кругле, як око Природи, зір якого заглиблений у небеса. Правічні ліси підступили до самої води із своїми язичницькими богами...
- А як же з лебедями? Чи були вони тут і чи є нині? - питаю у свого лебединця-риболова.
- Якось було семеро... Потім стало двоє. Анині - немає. Може, ще прилетять...
Немає і Бориса Гмирі, де все тут говорить про нього: Лебедин - його рідне місто, де сто років тому він прийшов у цей світ з бідної української родини. І дивним чином навіть лебедина назва його материзни якось тихо узгоджується з його світових обсягів постаттю Співака і Людини.
Лебідь - птаха велика, сильна і красива. І саме останнє робить її беззахисною і вразливою з боку тих, кому якраз краси і бракує. Парадокс. Хіба ж лебеді зникають просто так? Для когось то символ краси та вірності, а для когось - просто великий гусак...
Лебедина тема в Лебедині напрошується сама собою, бо така краса навкруг та й говоримо ж про красу мистецтва Бориса Гмирі, що, як і Лебедине озеро, став символом цього українського містечка, заснованого у 60-х роках сімнадцятого століття. Лише через сто років у Лебедині було ліквідоване сотенне правління слобожанських козацьких полків. Чим знаменитий Лебедин? "Историко-статистическое описание Харьковской епархии" 1857р. називає "самым замечательным временем для Лебедина" кінець 1708 - початок 1709р., коли там у будинку сотника Татарчука квартирував Петро І. Це він тоді закривавив історію Лебедина, замучивши та поклавши в лебединську землю близько тисячі козацької старшини, що прихилилася до задуму Мазепи. Тим і був "знаменитий" Лебедин, доки не зійшла світова зоря Гмирі, ніби в противагу отому трагічному тавру за промислом Божим.
Лебедин світло, ніжно і з ентузіазмом відзначив 5-го серпня цього року століття свого видатного сина - великого співака й великого українця. І пересічні і керівні лебединці були щирими у своєму пошануванні пам'яті знаменитого земляка, пройнявшись патріотичною причетністю до його великого таланту та Слави. Хоча і прикро, та заради справедливості я не зміг би поширити це спостереження ні на регіональну, ні на всеукраїнську громадськість. І в цьому є, на мій погляд, певний симптом.
Та Гмиря є Гмиря. Він виконав свою місію чесно і до кінця. "Митцю не треба нагород - судьба його нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина" (Ліна Костенко). А у Гмирі народ був.
Феномен Гмирі якраз у тому і є, що, бувши високим професіоналом, реалізуючи себе і в опері, і в камерному жанрі в унікальних масштабах, він ніколи не виходив з особливого поля тяжіння української народної пісні, що не так уже й часто буває серед нашого брата - співака високого жанру. Занурення в духовний світ предків давало йому, як і кожному патріотові, відчуття вічності власної у вічності свого народу. Це - небуденні відчуття своєї землі, яка співає споконвіку. З віком та досвідом отой спів відлунює в душі все владніше, все непереможніше, долаючи швидкоплинну музичну моду, і навіть класична спадщина поступається перед ним, бо то - голос народного духу, голос віків і тисячоліть у його геніальній простоті. Опера, романс, народна пісня... Чи народна пісня, романс, опера? Двадцять п'ять років на оперній сцені, до останніх днів - інтенсивна творчість у царині романсу, а народна пісня з перших днів дитинства великого співака. У бідних батьків навіть хати своєї не було - микалися по людях, але пісня була з ними завжди.
Хто чув спів Гмирі чи його запис, той не забуде ніколи цього розкішного, шляхетного, легкоплинного, задушевного голосу, який одразу впізнаєш серед множества найкращих голосів світу. І це не просто спів видатного професіонала вокалу, коли краса і вправність голосу викликають подив. Це мова серця інтелектуала-мислителя, висококультурної та високоморальної людини. Саме на останній якості особистості Бориса Романовича необхідно б особливо наголосити: він був і залишається моральним взірцем артиста, чиї чесноти світилися добром та чистотою і в співі, і в буденній поведінці. На тлі сьогоднішнього прагнення багатьох естрадних "зірок" до скандальної слави та непомірних амбіцій скромність великого Гмирі вражає. До речі, не цурався Борис Романович і сучасної пісні, що підкреслює його демократизм.
До Київської опери я прийшов, коли Борис Романович уже там не працював, повністю віддавшись концертній діяльності ще з 1961 року, коли я ще працював інженером-геологом та навчався на вечірньому відділенні консерваторії. Це було дуже нелегко, але пам'ятаю, як додала мені сили розповідь одного мого старшого колеги-науковця, який свого часу працював у Харкові з Гмирею-інженером, про те, що й тому довелося, як і мені, поєднувати інженерію та навчання в консерваторії. Не знав я до того, що ми з ним земляки: від його Лебедина до моїх Тернів якихось кілька десятків кілометрів. Життєвий та творчий приклад знаменитого земляка був, звичайно, для мене неабиякою підтримкою на печатках моєї співочої кар'єри, якій було принесено немало жертв.
Пізніше мені доводилося виступати в концертах поряд з Борисом Романовичем, однак особисто познайомилися не випадало. Та якось після одного концерту в Національній, а тоді ще державній, опері в 1968 році він сам звернувся до мене, нагадавши, що ми - земляки. А потім додав: - Я маю давню мрію заспівати один дует для баса й баритона. Чи не згодилися б ви на таку пропозицію?
Звісно, для мене, молодого співака, це була велика честь і, я дав свою згоду. Однак це була наша остання зустріч. Дуже скоро після того Бориса Романовича не стало. А я й досі не знаю, який дует він мав на увазі і чому обрав для нього саме мене.
Не вельми тривалим було життя і творчість видатного мого земляка. При подібному благополуччі та можливостях надзвичайно плідного доробку зазнав він і драматичних перипетій періоду Вітчизняної війни, старанно табуйованих радянською владою як, скажімо, і перебування у німецькому полоні Олеся Гончара, Павла Загребельного, Платона та Георгія Майбород тощо. Борис Гмиря у свої чотири десятки років перебував на окупованій території і мусив співати в тому числі, звісно, і окупантам. Бо це була його професія і його заробіток на життя. По-різному тоді виживали окуповані мільйони українців. Ми з матір'ю, наприклад, волочили коровою для німців поле під наглядом самого коменданта села, доки корову нашу не забрали. Спробував би тоді відомий уже співак не співати. А чому не зміг евакуюватися чоловік, цього широким верствам його земляків так і не довели. За інерцією тих часів до цього часу. Можливо, надто вірив у червону армію та Сталіна, що не покинуть Україну на поталу ворогів так швидко. Бо коли почалася війна, як розказував мені покійний його колега - співак Віктор Петрович Борищенко, вони разом з Гмирею були на курорті в Криму, і коли Борищенко занервував повертатися терміново до Києва, Гмиря його стримував: мовляв, навіщо такпоспішати? Як би там не було, а війна є війна, і якою була минула, ми знаємо. У всякому разі певне тавро колаборанта, замовчуване, але від того не менш пекуче й образливе, він носив, як пункт в анкеті: "Оставались ли Вы на оккупированной территории?" А тоді ж функціонувала, до речі, і Київська опера, де мусили працювати сотні наших людей. У всякому разі цей період життя і творчості Бориса Гмирі залишається невисвітленим навіть для професіоналів.
5 серпня ц.р. я був присутній на відзначенні 100-річчя великого співака в його рідному Лебедині і з вдячністю прочитав у місцевій газеті "Життя Лебединщини":
1941 р. - Гмиря покинутий у Харкові тими, хто повинен був його евакуювати.
1941 - 1944 рр. - вимушено знаходився на окупованій німцями території України. Артист-соліст Харківського оперного театру, Полтавського драматичного та Кам'янець-Подільського музичного театрів".
Нарешті ми почали шанувати Гмирю не лише як співака, а й як людину - велику, сильну і красиву.
І останнє. Борис Гмиря як митець починався і зростав на порожньому місці. Найближчим прикладом був для нього Іван Стешенко (1894 - 1937) - лебединець, володар могутнього баса, що прославився на вітчизняних та світових оперних сценах, а сьогодні майже забутий. А ще була художня самодіяльність і в Лебедині, і в Харкові, яка, на жаль, сьогодні великою мірою зруйнована, хоча саме в ній "засвічувалося" і "засвічується" більшість співочих талантів. І це - актуально.
Гмиря належить Україні, як Україна - світові. Він репрезентує Україну у світовому мистецтві як великий українець, чий дух і чий талант увійшов у нашу історію як животворне начало нашого національного буття.
Loading...

 
 

Цікаве