WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Консолідація українського суспільства: феномен та чинники - Реферат

Консолідація українського суспільства: феномен та чинники - Реферат


Реферат на тему:
Консолідація українського суспільства: феномен та чинники
Однією з найвагоміших функцій українознавства як синтетичної науки є завдання надавати адекватні відповіді на виклики та загрози, які виникають на шляху цивілізаційного поступу українського суспільства. Аналізуючи проблеми розвитку українського соціуму останніх років, слід наголосити на важливості праксеологічного контексту українознавства, який, з одного боку, визначає сприйняття України як країни, держави та суспільства, з іншого - виокремлює відношення до неї її громадян, стан їх самосвідомості, громадянської позиції, ціннісних орієнтацій.
Саме цей аспект українознавства як системної науки про Україну та український світ [1], на наш погляд, виходить на перший план, бо тільки дослідження динаміки суб'єктивного світу української людини дасть можливість об'єктивно визначити проблеми розвитку українського соціуму та перспективи його розвитку. За останні п'ятнадцять років ця динаміка простяглася від ейфорії перших років незалежності, віри в те, що, нарешті, Україна постане соборною, консолідованою країною, в якій сформувався громадянин, - патріот своєї держави, свідомий своєї відповідальності за її долю, до політичної, економічної, соціальної та психологічної апатії її громадян на початку нового тисячоліття, що навіть гірше, ніж страх чи обурення.
Здавалося, що немає тієї сили, яка б змогла перебороти невідповідність потреб та інтересів розвитку молодої української держави і ставлення до неї її громадян. Президентські вибори 2004 р. стали в цьому сенсі як біфуркаційною точкою зміни вектора розвитку українського соціуму, так і висвітлили проблеми його функціонування. Мається на увазі, перш за все, проблема його деконсолідованості, тобто різновекторності прагнень, сподівань та потреб як різних його регіонів, так і прошарків населення. Тому консолідація українського суспільства є на сьогодні першочерговою та актуальною. Мовою політики консолідація - це пошук злагоди, здорових інтеграційних тенденцій у масовій поведінці та громадській думці. Мовою життя - це побудова суспільства як такого замість певного географічного простору, населеного людьми. Мовою теорії консолідації - центральний чинник ефективності будь-якої соціальної дії, яка потребує колективного розуму чи колективної наснаги, не кажучи про ту або іншу політичну мету, досягнення якої просто неможливе без включення цього феномену. Саме для соціуму як соціальної системи високого порядку (найвищий - це людство взагалі) та чи інша характеристика консолідаційних (псевдо-, ре-, де-, контр- і т.ін.) процесів є чи не найголовнішим інтегральним показником його якості і якості життя його громадян.
Враховуючи багатоаспектність та багатовимірність процесу консолідації, треба мати на увазі, що він сам по собі не може не бути багатозастосовним, поліфункціональним, навіть в чомусь дещо маніпулятивним. Консолідація як стан масового настрою може бути простого, так би мовити, нижчого походження або мати більш складну, вищу наповненість. Тобто вона може бути менш або більш духовною, залежно від рівня походження і якості тих цінностей, які покладені в її основу.
Тому, з точки зору теорії, консолідація соціуму може розглядатися у різних вимірах: консолідація територіальна (горизонтальна), ціннісна (вертикальна), ситуативна, загальнонаціональна тощо.
Піднімаючи проблему консолідації українського соціуму, перш за все, слід виокремити ту загальну підставу, яка б могла об'єднати всіх громадян держави. На перший погляд, такою основою могла б бути територія України, її головні культурні, релігійні, політичні, економічні центри, кожен з яких має свою специфіку. І ця засада консолідації соціуму дійсно дуже важлива, коли мова йде про кордони або територіальну цілісність держави. Згадаймо недавні події навколо коси Тузла і ту єдність в їх оцінках, яку виявили всі громадяни України, незалежно від їх етнічної, релігійної, регіональної або іншої приналежності.
Проте в стабільних умовах територія як чинник консолідації української політичної нації не охоплює основного - соборності України, духовної єдності всіх її частин. Бо головною проблемою тут є подолання об'єктивно існуючої культурно-історичної різнорідності регіонів країни. Ці відмінності, як свідчать сучасні соціологічні дослідження, найбільш рельєфно виявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.
У західних областях більше розвинена психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв'язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов'яни. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав, то, внаслідок прагнення до самозбереження, у цих етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.
Центральна й Північно-Східна Україна є історично основними регіонами розселення українського етносу, який найменше "розбавлений" інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із села, мають значний прошарок людей з психологією, близькою до селянської. Традиції приватного підприємництва значною мірою тут були знівельовані за часів радянської влади, тому ідеї ринкової економіки сприймаються обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв'язки з Росією та Білоруссю.
Особливою етнонаціональною специфікою відзначається Крим та Південно-Східний регіон. Останній - традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення, порівняно з рештою території України, дуже різноманітний. Поряд з українцями - великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.
Виразну регіональну специфіку мають і найбільші церкви України. Вплив УПЦ поширюється, головним чином, на Схід та Південь, УПЦ (КП) - на Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної та протестантської церков - на Захід і частково на Центр. З цієї точки зору актуальною є проблема становлення Єдиної Української Помісної Православної Церкви. Сучасний стан поділу українського православ'я є закономірною реалією, спричиненою розірваністю українських земель і української Церкви протягом тривалого часу, але і суттєвою протидією консолідації нації.
Треба сказати, що й більшість українських політичних партій формувалася до президентських виборів не навколо різних політичних ідеалів і цінностей, а навколо лідера, культурної самоідентифікації членів партії, регіональних еліт.
Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний потенціал країни зосереджений у східному і південному регіонах, деісторично домінує російська мова і культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями.
Яким же чином відображається регіональна специфіка у самосвідомості громадян України? Перш за все, в ідентифікаційних практиках її населення. Згідно з даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу "Українське суспільство: 1994-2003 рр.", тільки 41,1% респондентів вважали себе, передусім, громадянами України, тобто менше половини опитаних. Для 32,3% важливішою була регіональна ідентичність. Ця група опитаних більше бачила себе "мешканцем села, району чи міста, в якому живе", ніж громадянином України. Ще 13,1% опитаних продовжували ідентифікувати себе з неіснуючою вже державою - Радянським Союзом [2]. Тобто, якщо навіть тільки респонденти-українці співвідносили свою етнічну самоідентифікацію з
Loading...

 
 

Цікаве