WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Категорія “культури” в історико-філософському українознавстві - Реферат

Категорія “культури” в історико-філософському українознавстві - Реферат


Реферат на тему:
Категорія "культури" в історико-філософському українознавстві
Проект історико-філософського українознавства однією зі своїх методологічних засад має твердження про співвідношення історії філософії та культури. Вирішення його, як правильно підмітив В.С.Горський, повинно здійснюватись у двох напрямках, які відіграють значну роль у процесі реставрації цінностей національної культури. "Перший потребує принципової персоналізації історико-філософського бачення відповідно до вимог культури, утвердження погляду на історію філософії як важливий компонент культурної реальності людини. Другий - усвідомлення особливостей розвитку філософії як суттєвого компоненту культури українського народу, з'ясування специфіки буття філософії в тілі цієї культури впродовж багатовікової історії…"[1, 192]. Саме така настанова Вілена Сергійовича лежить в основі відповідної методологічної програми, яку відстоює історико-філософське українознавство.
Першим і важливим кроком у реалізації цієї програми є визначення основних категорій та понять, які відіграють генеруючу роль у методологічному арсеналі історико-філософської науки. А.В.Гулига у праці "Немецкая классическая философия" зазначив, що "категории - предельно общие понятия, как бы скелет познания" [2, 55], тим самим наголосивши на важливості ролі категорій у розробці гносеологічних та методологічних підстав філософії як науки. Ця думка російського філософа спонукала вдатися до дослідження основних категорій історико-філософського українознавства, серед яких вагомою є категорія культури. Дійсно, перш ніж визначити ті умови, за яких історико-філософське дослідження слід "переключати" на регістр культури, занурити в культурний контекст, потрібно виявити смислове навантаження цього поняття. Тому мета даної статті і полягає у з'ясуванні розуміння і значення категорії культури в межах історико-філософського українознавства.
Історико-філософські українознавчі дослідження є критичним відгуком на абсолютистські тенденції у справі історико-філософських побудов - "проект Просвітництва", який на початку ХX ст. ще значною мірою визначав розуміння минулої філософії. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. виникає нове ставлення філософії до свого історичного минулого. В осмисленні співвідношення філософії та історії філософії така парадигма отримала назву класичної. Відомим її представником, який запропонував свою систему і реалізував її із всією грандіозністю, був Гегель. Він перший з мислителів, хто послідовно й систематично продумав необхідний зв'язок сучасного з минулим. І ось результат: історія філософії постає як однолінійний процес, що спрямований з глибини минулих віків до сучасності, яка "знімає" в собі всі здобутки попередників, претендуючи на універсальність. Історія світової культури, таким чином, постає як розгортання Абсолютної Ідеї, яка у своїх власних інтересах відводить кожній культурі відповідне (чітко встановлене в жорсткій ієрархії) місце. Така ж ситуація і з філософськими системами. Але вже в середині XIX ст. виявилось, що методологічний центризм гегелівської історіософії припустився багатьох помилок, тим самим виявивши власну обмеженість [ 3 ].
У XX ст. з'являються нові історико-філософські підходи, які стверджують ідеї неспроможності існування одного єдиного проекту, який би претендував на абсолютність і вичерпність [4, 56 ]. У світлі цього відразу стає зрозумілим висловлювання Г.-Ґ. Ґадамера: "Проте, коли ми розпочинаємо перегляд ареалу цих нових убачань, мені здається, що нам потрібно кинути критичний зір у бік того, якого сорту ті невипробувані припущення, котрі перейшли від традиції і продовжують в них діяти. Кожен повинен запитати себе, чи може закон еволюції людського життя бути схопленим у відповідності до понять прогресу, безперервного просування від невідомого до відомого, та й взагалі, чи може рух людської культури бути справді лінійним прогресом від Міфу до Просвітництва" [1, 290 ].
Одним з таких проектів є історико-філософські українознавчі дослідження, в основу яких покладено культурологічний аспект, що переконливо доводить обмеженість уявлень про історію філософії як монологічний процес, котрий визначається внутрішньою логікою Першопочаткового Задуму. "Шлях подолання зазначених труднощів пролягає через перебудову типів історичного мислення згідно з каноном культури" [2, 193]. Підхід до розгляду історії філософії в контексті культури дозволяє визначити розвиток філософії як історію філософської культури.
Культура - спосіб буття людини у світі. Не дивлячись на значну кількість наявних у сучасній літературі визначень культури, їх автори приходять до однієї думки про те, що культура - це людський світ, який виступає сферою реалізації людських цінностей і утворює простір людського спілкування (зробити людським, ближчим до людини - окультурити). Саме під егідою культури утворюються різноманітні типи діяльності, які мають єдину мету - саморозвиток людини.
Людина по-різному ставиться до світу. Одним з типів такого відношення є матриця: "суб'єкт - об'єкт". У його основі лежать процеси протиставлення та пізнання. Для того, щоб пізнати певний предмет, слід його протиставити собі. Від пізньолатинського objicio - встановлювати попереду себе, протиставляти собі. Як тільки між людиною і предметом її цікавості виникає протиріччя, останній перетворюється на objectum, а людина - на subjectus. Суб'єктно-об'єктне відношення - це ситуація пізнання, що реалізується в науковій діяльності.
Ще одним видом ставлення людини до світу є відношення "мета - засіб". Воно перетворює пізнавальну діяльність на практичну, яка полягає у використанні всіх можливих засобів, що спрямовані на зміни світу задля досягнення бажаної мети. Девіз - мета виправдовує засоби, та наслідки - не важливі.
Ці види відношень між людиною і світом будуються за принципом "по вертикалі", що призводить до антагонізму між ними. Якщо подібний принцип перенести на історію, тоді минуле постає в образі ворога, що протистоїть сучасності. Відповідно, це і зумовлює уявлення про історію як про поступальний процес, що розвивається однолінійно і монологічно, де кожен попередній етап "знімається" наступним. Як наслідок: а) у культурі будь-якої нації вартим уваги є лише певний період розвитку її філософії, тобто той, коли вона в особі своїх представників репрезентує поступ світової філософської думки; б) якщо цей "центрований" поступальний розвиток філософії, згідно гегелівській історіософії, не стосується окремих націй та культур, то вони опиняються "за бортом" історії (до речі, сюди зараховували слов'янську та українську культури). Виокремлені типи світовідношень (суб'єкт-об'єкт, мета-засіб) - це ті види діяльності, які не доведені до рівня культури, що у результаті призводить до однобічності та обмеженості їх дослідницьких інтересів, у зв'язку з тим, що культура залишається "за бортом". Звідси - злочини проти моральних та суспільних устоїв, екологічні кризи тощо.
Дослідження історіїфілософської культури відстоює інший тип світовідношень - горизонтальний, де культура постає як інтегративна форма буття, що втілює у собі багатоманітність типів діяльності та долає абсолютизацію одного з них. Саме крізь призму такого бачення "канону культури" людина долає власні вузькоіндивідуальні та егоїстичні цілі, підноситься над своїм
Loading...

 
 

Цікаве