WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Гофман ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі діліжанси на шляхах моєї безумної подорожі. /Дак сказав Теодор: це радість бунту проти логіки" - "Арабески" М.Хвильового) вибухали повнотою уреальнень і в "Санаторійній зоні" того ж М.Хвильового, в "Місті" В.Підмогильного, "Смерті" і"Лицарях Абсурду" Б.Антоненка-Давидовича, зрештою - у самій духовній ситуації часу в її трагічною пульсацією протистояння особистості і репресивної машини.
Зважаючи на це, очевидно, що взорованість поета "frohtiersland", креатора "Південного Сходу" на образотворчо-інтелектуальні овиди пост-революційного десятиріччя аж ніяк не вільно пояснювати лише якоюсь випадковістю чи банальністю запозичень - "перегуків". Вольвач, наголосимо на цьому ще раз, не творить своїх текстів з уламків і фрагментів чужого письма: його цитатність ніколи не зазіхає на всеохопність домінанти -- ймовірно, це пояснюється якістю олюдненого ним як митцем підсоння. В аскетиці степових азово-чорноморських "декорацій" кров і смерть - завжди справжні, ними не вільно гратися, як ніхто не грається справжньою зброєю: структурна інтертекстуальність, "дуга зчеплення" понад проваллями війн, голодоморів і техногенних катастроф зумовили особливу напруженість межових станів, іманентних українській антологічній ситуації. Міленіум (справжній, "не календарний"), вочевидь, таки розпочався не 2000-го, коли тотожність індустріальної продуктивності та інфернальності стала для всіх очевидною, а десь там, у затінку "романтичних 20-х", у добу очікуваного і несподіваного, як постріл в обличчя, "великого перелому". При цьому слід обов'язково врахувати і ту обставину, що примусова трансформація рустикальності у функціональність у своєму понадбуттєвому проявленні потенціювала якусь аж біблійно-пророчу якість метафоричних екзерсисів - спільну чи не для всіх "фігурантів" літературного процесу, абстрагуючись навіть від того, у який спосіб вони її поціновували: "дух часу як дух утопії", увіч за класиком, детермінував усі форми релігії, філософії і мистецтва. "А що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу - Минуле твоє! //Нас тягне воно до землі - і не вільно шугнути в Майбутнє. // Вогню ж! // Динаміту! // Хай згине Минуле в ім'я Будуччини. // Церкви старовинні - в повітря! // Вишневі садки - під сокиру! // Прорвати Карпати тунелем! // Динамітом - пороги Дніпрові!" - це В.Еллан-Блакитний - одна з найчильніших постатей цієї епохи героїчного терору модернізму проти традиції, а з іншого боку, надзвичайно далекі від апологетики тотальності повищого ескремуму В.Сосюра, за характером світоглядної настанови - типовий маргінал-повстанець, що протистоїть світу раціоцентричної уніфікації, зрештою, і то зовсім не малосуттєва обставина, людина з уенерівським досвідом (нагадаймо за його "Місто взяло в ромби і квадрати //всі думки, всі пориви мої. // Це ж мені заковано стогнати //у його засніженій груді..." або "Але серце в мене козаче, - //І нагадує кожна корова //те село, де я перше побачив //горобця і зорю малинову") у 1930-му, вже після перших відлунь майбутньої "кінцесвітності", виповідає своє похмуро-приречене й есхатологічно-піднесене водночас: "Вмира Марія, вмерла Іна, //хрестом упала на траву... //Індустріальна Україна //зміняв Вкраїну степову..." Індустріальна Україна, як знати, видається з височини нашої припізнілої мудрості оксимороном, бо абсолютизація й обожнення індустріального виробництва нічим іншим, окрім як концтабором завершитись не може, та й ваплітяни, поза всіма своїми часом і обставинами, зумовленими антирустикальними інтенціями, прагнули не так індустріалізації, як модернізації, створення нової мови, культури, відкритої світові в безмежжі його універсальних варіативностей (духовний лідер цього покоління М.Хвильовий потвердив такий вибір власною екзистенційною поставою, демонстративно обірвавши своє життя саме 33-го, коли над проваллями випаленого національного Космосу тов. Сталін ударними темпами зводив будівлю своєї індустріальної імперії), та нам, як уже зазначалося, ходить за інше: емфазична риторика креаторів дискурсу "Розстріляного Відродження" саме через подібну патетику й квазіотеологічність омовлювала, діалогізувала доти німотні субстанції, вони відтепер надавалися для естетичного аналізу, для творення і переживання рефлексивних моделей - плинність їх субстанційних конкретизацій уреальнювалася в діалектиці доповнення-заперечення "метафоричних територій" урбанності й аграрного традиціоналізму.
Без подібного досвіду була б неможливою ледве чи не вся "київська поетична школа", І. Калинець, Г.Чубай, П.Вольвач. Зрештою П.Вольвача слід виокремити в осібному естетичному регістрі: його епос міських вулиць з автентикою робітничих передмість і "слобідок", з його виразною шансонно-сентиментальною складовою постаті голосу", що в ній такими органічними, неконтуровано-справжніми видаються всі оті "посадки", "критки", "фінки" і "походки", на новому історичному етапі, з посутньою поправкою на час і простір знову легалізує в оперативному полі українського письменства непроминальне-хвильовістське: "Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати, і йти на шумні бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тоді йти на закинуті квартали, щоб побачити японські ліхтарики - так, здається - в трикутниках цифр: будинок на розі, №: горить". І він же виповнений цим знанням, як Уілліс - простором, вільний відтепер посилати свої прокляття на адресу цього несправжнього, фальшивого Вавилону; зрештою, чи не всі керівники національно-визвольних (по суті селянських) революційних рухів у країнах "третього світу", що рясно спалахували вогнищами-осередками герільї на політичній карті світу в 40-х-60-х рр. минулого вже сторіччя, студіювали свого часу в університетах метрополій - без осягнення чужого, ворожого не вільно захистити своє, питомо-органічне. Бо це місто направду чуже: воно зросло на крові, на мільйонах смертей, на рештках понищених більшовицькою імпортнозамінною індустріалізацією (що її ще й досі окремі ревізіоністи, соціал-зрадники і криваві імперіалістичні собаки ототожнюють із соціалізмом) українських сіл, воно висмоктало із довколишнього підсоння сенс, дематеріалізувало його, підсоння, до ідеальної сутності - виробничої раціональності й знелюднило його, воно експропріювало для творення своєї бундючної могутності не лише селянське збіжжя, худобу, реманент, а й домінанту, основу цього світу, цього "яйця-райця" - метафору (за свідчення В.Петрова, після 1933 р. по багатьох селах Київщини, там, де місцеве населення ще частково лишалося, за розпорядженням "таваріщей" у шкірянках жоден селянин не міг бути залишений у своїй прадідівській хаті і на землі своєї садиби - пов'язаність його з місцем малась бути викоріненою раз і назавжди. Чи було в подібній політиці якесь економічне, господарське умотивування, навіть з погляду на можливість більш інтенсивної експлуатації уколгоспнених кріпаків у великих господарствах феодально-рабовласницького штибу? Ні,
Loading...

 
 

Цікаве