WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

легалізація сучасності в образотворчих стратегіях якої заповідає проявлення хронотопу "теперішнього історичного часу" - знати, що для т.зв. "консервативного революціонера" плинність даного нам саме тепер буття не існує як об'єкт мистецького поціновування, "теперішній історичний" уплощинах ієрархічного консерватизму завжди прагне бути чи здаватися вічністю, - і за болісне переживання історичної незбулості ("Горять, наче вікна вечірні // Клени. Чи вже відгоріли... // В глиняній цій країні // Світла немає й тіні, // В оцій країні із глини. // Чорні метелики осені - // Круги чи ворони, // Кричать на чотири сторони, // Що у світу життя не вдалося", - це Вольвач2000-го; Злізаю з воза і одним плечем // Допомагаю коням з півгодини...// Не розбереш, що по виду тече: // Гарячий піт чи дощові краплини... // Даке безлюддя! Скільки не гукай, - // Лиш під ногами стогне мокра глина... // А що, як справді вся вона така - // Закохана в електрику країна?" - це Плужник 1927-го, доби "Ранньої осені", якому раптом якось несподівано для нього, "тихенького" стала боліти завелика пластичність українського підсоння - "глини", що з неї кожен зайшлий формотворець" ліпить те, що йому до вподоби), і, зрештою, за перегуки на рівні конкретики образу - наприклад, за, сказати б, виразну "залізнично-медитативну" мисленнєву тематику у Вольвача і Хвильового. Прикладів на потвердження цьому вільно запропонувати чимало, обмежимося бодай найпоказовішими: "Пам'ятаєш? - стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. Ідемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де цілі провалля жури й радості. Станція, ще станція і семафори і степи... тоді не було порожнечі..."- не тільки творцеві теорії "азіатського ренесансу", а й цілому поколінню "харківських Едіпів" - ваплітян заповідалося на цю настроєвість часами важкого, часами просвітленого смутку за далечінню, за повнотою, коли існування людини, точніше - героїчної особистості, було вкорінене в надособовість революційно-квазітеологічного сакруму настільки, що смерть вже втрачала владу над її майбутнім. Відкритість простору, розімкненість усіх силових ліній ("...Земля, фуга, буруни, і ще буруни... // Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ", - це теж Хвильовий і його канонізована ще за життя письменника новела "Кіт у чоботях"), безмежжя становлення й зростання, а отже - безмежжя творення, творення як терапії, як вічності, осягненої в хронологічному відтинку постання мистецького твору, стали для тих людей єдино можливим модусом їх існування, поза напруженою гостротою й шорсткою автентикою якого - "червона Просвіта", задуха герметичного філістерського побуту - щоденного вбивства. Натомість у Вольвачевій "Крові зухвалій" наголошуються аспекти дещо інші, хоча й типологічне пов'язані з романтичною метафізикою вітаїстів: "минання" емпірики української Ойкумени або, використовуючи стусівську медитативну формулу, зникомість її загроженої матеріальності, постає чи не як найпідставовіший чинник абсурдного онтологічного оптимізму:
Електропередач гінкі опори.
Білястий елеватор вдалині.
Шлагбаум. Переїзд і семафори.
Будиночок з геранню на вікні.
Сади й дахи сповзають вниз по кручі.
І стежка вздовж іржавих гаражів.
І барви квітників такі ядучі,
Як по руків'ях зеківських ножів.
Застрелитись отут - хіба тут жити.
А лучче за вікном простого чи
Кур'єрського під вечір пролетіти,
Об вугол столу крашанку б'ючи.
Та стежка йде униз. І будуть скрипи
Обшарпаної хвіртки в пустоті.
Очей блакитних видовжені риби
Мені назустріч тіпнуться тоді.
І буде гріх: отак себе розкраю.
Над селищем, невидимим, вгорі
Куди летять провінціали Раю.
Іду назад. Шепчу: "Vive Іа Раtrіе!"
Цю поезію направду важко цитувати, важко хоча б тому, що з неї не можливо виокремити певний уривок, фрагмент, що видається в контексті вірша якимось по-особливому репрезентативним - настільки "щільно" всі частковості тексту поєднані в органічності екзистенційного регістру емоції-переживання. Тамуючи власний біль (для Вольвача, як і для Плужника, біль - то спосіб контакту зі світом, лише його оприсутнення засвідчує для обох поетів "встояність у правді", відмежування від фальшивого поля сучасності, виконання винниченківської вимоги "чесності із собою"), балансуючи на межі відчаю і надії, поміж увіч дзенівською метафізикою пустоти, порожнечі й хижою зеківською предметністю образу (домінанта тексту - майже документалістський наратив: називні речення, аскетика холодного, вочевидь "відстороненого" епітета - знати, що в такий спосіб складаються міліцейські протоколи на місці злочину), автор виговорює свою просвітлену істину, істину вертикального виміру. Точніше - вона проривається крізь обладунки строф, сформованих відповідно до найсуворіших приписів просодії: українську війну вже майже програно, надії на перемогу майже не залишилось - у цьому "майже", як рослина в зернині, найповажніший шанс на долання межичасся. Зрештою, за М.Гайдеггером, реальність щонайбільшої загрози завжди межує із можливістю найдостеменнішого порятунку: нестерпна вагота об'єктивного "факту", та натологічно-інфернальної смерті метафори, загроза знищення периферійно-маргінального прикордоння (маргінального не в аспекті буттєвому, мистецькому, релігійно-художньому, а в сенсі "інобуттєвості" цієї території до світових фінансово-політичних центрів, що їх а А.Негрі в своїй найновішій книзі окреслює терміном "Імперія") не може бути заперечена в лінеарному продовженні інтенції "репресивної раціональності", постання "Іншого", Системи потенціюється насамперед в містерійності драми абсурдного вибору: зважаючи на це, давнє гасло французького республіканізму "Vive Іа Раtrіе!", що стала вербалізованим свідченням прориву спільнотою травматизуючої реальності абсолютистсько-клерикального "кінця історії", в остаточному підсумку - гаслом "штурму неба" (поняття "патріот", "нація", у конституйовані в добу Великої Французької революції, тоді сприймалося саме як радикальний виклик Системі - не випадково вони були заборонені в публічному дискурсі Російської імперії наприкінці ХVIII cт.; якщо ж "внутрішня форма" їх перестає сприйматися як виклик, інтегруючись у риторичні орнаменти "державотворців", вони, поняття, просто помирають, перетворюючись на гегелівську беззмістовну форму), оприявнює єдинорятівну в окресленій ситуації стратегію - стрибок у ніщо, ірреальний акт внутрішнього звільнення. Абсурдний бунт приречений, тому непереможний, у тягу його екзистенційного розпросторення людина залишається наодинці із безоднею власного "буття до смерті" і долає його (Ж.-П.Сартр у своєму "Республіканському мовчанні" твердив, що французи ніколи не були такими вільними як у добу нацистської окупації) - у площинах інтенційності подібної світонастанови Вольвач знову зустрічається із акустикою голосу "Розстріляного Відродження". Абсурдистські контексти його есхатологічне-метаісторичної перспективи ("Моїм арабескам - finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс,
Loading...

 
 

Цікаве