WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

тотожність пояснюється спільною домінантною стратегією імперської виробничо-індустріальної мобілізації) - позбавляли своїх "культурних героїв" увіч тілесних ознак, дотикової достовірності (герої кічевого голлівудського кіно-епосу їхтакож позбавлені, вони не вразливі для куль, вогню, холоду, вони інструменталізують власну функціональність навіть на рівні еротичному, інакше кажучи - їм "не болить"). Тональність екзистенційної пульсації Вольвачевого слова, що видихається, "як дим через ніздрі, // Непередбачене, мов крововилив", видихається саме в подібний спосіб, бо на обширах, що в них воно здобувалося на буттєвість, онтологізуючи свою "внутрішню форму", надто часто тлом для містерії виступала "застигла музика" сільського клубу або "чайної", що збудовані були в пам'ятному багатьом у 1947 році, і прагне щонайвиразніше протиставити штучності, вербальним симулякрам правдиву ваготу безпосередньої емоції, нерозчленованої скептично-аналітичною рефлексією на складники й запозичення. Емоції також і на рівні лексичному - жаргонна лексика, різкі розмовні звороти тут не відгонять снобістським текстоцентризмом, а потенціюють автентичну акустику поетового місце розвитку: зрештою Хвильовому теж закидали використання русизмів у його новелах і памфлетах - всі його "пустишкі", "горняшкі", "приготовішкі" надто дратували тих, хто залишався "в лабетах просвітянської літератури". Під цим оглядом Вольвачів "состав" ("Та дні ідуть і губляться в добі. // Ідуть , немов состав іде по насипу"), "зонт" ("І елегантно загнута униз // брунатна ручка імпортного зонта"), "кирпичний завод" ("А на радіохвилі - імпічмент, // Саксофон і бразильський народ.//А в зимовому сонці - кирпичний, // Черепично-зустрічний завод") та решта еманацій "велікага і магучега" мають не сприйматися зневажливо-зверхньо (мовляв, ми ж бо знаємо, що українською буде не "зонт" а "парасоля" - Павло Вольвач про це теж знає і його бездоганне відчуття слова може бути цьому переконливим доказом), а поціновуватися найперше в контексті протистояння із порожнинами залишеного у спадок від совєтчини паліативу пластмасово-відчуженої "суржико-мови", мови біло-дідівських словників і урядових циркулярів, мови мертвого офіціозу, що нею виголошують свої промови сучасні "державотворці" - будь-який офіціоз", публічно-пропагадистський дискурс навіть рідний українсько-нацдемівський викличе в творця "Південного Сходу" якщо не відверте роздратування, то принаймні іронічну посмішку; пригадується його знаний вірш "Жив би в якихось Заліщиках", що вже був названий найбільшим досягненням вітчизняної поезії 90-х років. Те, що народ цю мову не сприймає, як це не парадоксально видається на перший погляд, є доброю ознакою: в селах довкола наддніпрянської столиці - автор цих рядків може про це фахово свідчити - реальні селяни ніколи не назвуть "кирпичний завод" цегельною: цегельня, як, до речі і "парасоля" - то слово манірне, панське, міське, слово з київських псевдоукраїномовних кав'ярень-барикад, у які ці селяни ніколи не потраплять - хоча б з причин суто фінансових.
У свою чергу мелос рустикальності в дискурсі "Південного Сходу" також вивищується над лінійністю горизонталі бінарних опозицій архаїки й модерну. Село як надчасова ідеальна модель, виокремлена з потоку історії-травми, історії-катастрофи (В.Медвідь пропонує вести мову за село як метафору, "я й це-рай це" яке охолює людину теплою дотиковістю округлої, затишної, космічної буттєвості) у Вольвача горує над конкретикою як не проявлений "другий план", як простір духовної свободи, зазіхаючи на все-охопність абсолютної німоти ("Не помер, хоч самому й здалось. // Німував - видно, так було треба... // Да під попелом жевріло щось // І пекла батьківщина між ребер"), - і в екстремумі своєму вибухає рельєфною матеріальністю, реалізуючи зараз, у щоденному "тут - і - тепер - перебуванні" через особливі стани, через символіку прямої дії, чину, як засобу самоідентифікації у світі анонімних статистичних чисел, проривається в історію - збулість крізь шкаралупу облудних нашарувань карнавального соцреалізму чи, радше, соцреалістичного карнавалу. Мав рацію напродиво чесний у слові Юрко Ґудзь - ГУЛАГ слугував за кін величезного сатанинського карнавалу, а нині за нього править кока-колоніальна "мультикупьтурність", для якої ті, хто на маргінесі, на периферії потрібні лише в якості невичерпного резервуару додаткової вартості. "Не було ні криниць, ні отав. // Ні ячань журавлів, ні молитви. // Да потроху я все ж проростав // Крізь дими і бетонові плити", - ліричний герой цієї "програмової" поезії, а Вольвач дозволяє собі писати "програмові" речі, і, що, найважливіше, тексти ці не претендують, а направду здобуваються на програмовість, накреслює траєкторію своєї метафізично-духовної мандрівки вже в координатах урбаністичного мета-тексту (знати, що ще на початку позаминулого сторіччя Ф.Шлегель говорив за урбанність, міський контекст як особливі форми людського існування і здійснення, поліфонічного, динамічного, відкритого, на противагу "сільському", замкненому); власною поставою він діалогізує антитетично-опозиційні і взаємозалежні водночас "голоси" пластів архаїчно-аграрної та індустріальної реальностей. Зрештою, наразі ходить в остаточному підсумку за кут зору, під яким бачиться "знайоме" й "органічне", за акустику доби, яку не вільно зімітувати (парадокси - інтелектуальні й екзистенційні - загалом таки знаходяться поза сферою імітаційних симуляцій, зімітувати можна лише одно-вимірність трюїзму, збідненої формально-логічної абстракції), ширше - за якість історії, уреальнену в пульсації слова, історії, що зводить в єдиному онтологічному модусі "верх і низ", сакральне і профанне, технологічні лінії машинної цивілізації і криниці та отави загублених у степовій німотності хуторів. Увіч тичинівське "вітра-вітровіння" - за А.Любченком, до речі, - один із найулюбленіших образів автора "Вальдшнепів" - оприсутнюється своєю вітаїстичною потенційністю чи не в кожній Вольвачковій строфі: засадничість постапокаліптичного антисцієнтизму в дзеркалі історії ніби зустрічається віч-на-віч зі своїм двійником-побратимом - передапокаліптичним вітаїзмом "м'ятежних романтиків". Вочевидь, подібну обставину вже зауважила критика; Анна Біла віднаходить у Вольвачевих темпо-ритмах постійну напругу сосюринських інтонацій,а О.Бугаєвський в "Літературі Плюс" аналізує його творчі практикуми на тлі континууму сенсів "поточеного шашелем інтертекстуальності Міста нашої поетичної традиції", що його насельниками бачаться аналітикові Хвильовий, Рильський, Семенко і Плужник, але ряд-перелік запропонованих наразі конкретизацій надається для подальшого розпросторення. Під цим оглядом вільно твердити також хоча б і за оприсутнення в матрицях стильових модальностей "Південного Сходу" взорованої на футуристичні екзерсиси естрадності, публічності, знакової декларативності ("Хай розчавили лаптями груди, // Да прогледіли слово моє. // їм здавалось уже - // тут ніколи // нікого // не буде. // А я - є), естетична
Loading...

 
 

Цікаве