WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

українській поезії, щоб, наприклад, В.Ілля, що принципово відкидає будь-яку можливість художньої легалізації безметафорично-автологічних регістрів,найпильніше відшукуючи їх сліди в поезіях своїх побратимів-опонентів - В.Голобородька, М.Воробйова, В.Кордуна, став із правдивою повагою говорити за творчість по суті речі наратора й "сюжетника" П.Вольвача) на сьогодні стратегію синтезу увіч рустикальної підставовості письма та його ж модерністсько-авангардної вивершеності. Ходить в остаточному підсумку за те, що, власне, писати тепер "так, як Вольвач", не надзвичайно легко, а надзвичайно складно - хоча б з тієї причини, що прикордонний, межовий спосіб образотворення завжди вимагає від креатора якнайбільше зусиль. На подібному загроженому порубіжжі мандрованець має пройти поміж Сцилою і Харібдою: уособленням одного з проваль-полюсів фатального українського межичасся виступає зведене до рівня передовиці "патріотичного" часопису шістдесятництво з його пафосом, підкресленою публіцистичністю й антиінтелектуалізмом "динозаврів добартівської ери", іншого - приречена на кружляння в безвиході лінеарної пастки "безплідної землі" гіпертрофована цитатність з її атрибутивними характеристиками - удаваною всеосяжністю, прихованими лапками й неперетравленими фрагментами, неможливістю прямого висловлювання. При цьому здобутися він, мандрованець, має зовсім не на "середнє арифметичне", яке в мистецькому просторі зазвичай дорівнює абсолютному нулеві. "В родинний епос мандрує дід, //У сонячну беззахисність причілка.//! дідів світ уже стає, як міт - // Війна, колгосп, якась райспоживспілка...//Упало груддя на труну із рук,//! мальви мруть на безпорадній скрині! // я уже нікому не онук - // Ні хаті цій, ні стежці, ні хмарині", - пропонована поезія з її що найвиразнішими неонародницькими алюзіями (О.Довженко - "Земля", В.Симоненко - "Дід помер" - то все нині вже хрестоматійна класика) для П.Вольвача, можливо, і не найпоказовіша, та одне вона дозволяє ствердити беззастережно: поет не можливий поза досвідом українського народництва - а хто з нас грішних поза ним можливий?, - поза "борозною", якою простують "змарнілі предки", поза "соняхом", "ріллею", "хусткою", "хлібиною", "рушником"(показовим видається вірш "І щоб ото мені отут шукати" - а загалом-таки, якби за допомогою якоїсь "машини часу" Вольвача вдалося перемістити в 20-ті, то він би став, гадаю, членом саме "Плуга", а не урбанізованого "Гарту"). З публіцистичністю ніби теж усе зрозуміло, згадаймо лишень за його вже стільки разів цитований-перецитований "Пленер-ХХ"; напівмітичний анахорет, екзистенційно-острівний схимник і симфоніст української публіцистики Павло Скочок на шпальтах своїх "Золотих Воріт" з особливим наголосом наводить відоме Вольвачеве: "Борсання в гної: І ні життя, ні смерті... // Але, піднявши понад оцю примару, вервечкою сподівання, білозубі і вперті // сторожко сходяться до Холодного Яру..." З іншого боку, хоча автор "Крові зухвалої" і не творить своїх текстів на маргінесах чужих книг, сліди щедрого літературного спілкування (бодай і на рівні "першого плану" - імена Пастернака, Плужника, Антонича, Ортеги - і - Гассета, розсипані по його поезіях, вже самі по собі претендують на знаковість, хоча, слід зауважити, що поважність подібного "естетичного чину" може стати предметом для дискусій - знати, що у вже омовлених вимірах інтелектуального дискурсу "прямого називання" слід-таки по можливості уникати) витворюють потужний інтертекстуальний контекст, найперше на рівні діалогу - усвідомленого автором, чи ні, на тому не варто особливо наголошувати, бо, за Р.Бартом, не автор пише мовою, а мова автором - із континуумом сенсів вітчизняної поетичної традиції. Пам'ять стилю, пам'ять ритму, пам'ять жанру промовляють у Вольвачевому образотворенні до реципієнта - людини культури, якщо не фахового філолога, то принаймні читача, який знайомий із основним корпусом текстів українського письменства - без подібного "книжного знання" рецепція "Південного Сходу" направду може обмежитись тільки на рівень "тачанки" (інтерпретація її символічності є справою не такою вже й легкою, як декому видається), не піднісшись до регістрів поліфонічної взаємодії із дискурсами Семенка, Филиповича, Бажана, Хвильового, Драй-Хмари... "І попливе над наїженим тижнем //Мрія кудись в нетутешній тижні.//І защемить у повітрі Парижем, // Київ запахне крізь сині вогні", - у подібній медитативно-образній нарації, для прикладу, пильне око (Боже борони, це зовсім не натяк на колишній КДБ чи нині сущу СБУ - О.Х.) помітить і відгомони вітаїстичної "туги за далечінню", і плужниківську антитезу структуровано-унітарного тропу, і - в площині узвичаєного потрактовування інтертекстуальності - перегук із "Синьою далечінню" М.Рильського: "Ти випив самогону з кварти! // біля діжки в бруді спиш, // А там десь - голуби, мансарди, // Поети, сонце і Париж!" До речі, зіставляючи Вольвача саме з творцем "Чумаків", слід мати на увазі, що в ліричного героя Рильського безліч масок (анахорет, самітник, чуттєвий коханець, епікуреєць), у той час, як наратор "Маргінесу" надзвичайно цілісний, тотальний, інакше кажучи, ліричний герой Павла Вольвача - сам Павло Вольвач. Всі три опубліковані на сьогодні його поетичні збірки - то по суті автобіографічні книги, матеріал на які він віднаходить у власному досвіді - побутовому й екзистенційному (у "німотних" 70-х спробу естетизувати особистісно-емпіричне "тут - і - тепер - перебування" реалізовував у циклі "Оманливий оркестр. Конфігурації" М.Воробйов, практикуючи там хронологічну точність навіть у віч календарного штибу).
Власне, поняття "тотальність", що в вищому текстовому фрагменті застосовується для аналізу іманентного Вольвачевому типу письма "автобіографізму", чи не найкраще надається і для характеристики його естетичного статусу на тлі нашої "літературної панорами"; тотальність ця, як знати, найчастіше обумовлена координатами його місце розвитку, його азово-чорноморським Півднем. Відкидаючи, звичайно, крайнощі географічного детермінізму (наднапружене переживання об'ємності метафори, енергетика безперервного становлення й зростання персоналістично-мілітарної перспективи може бути притаманною і поліщукові, і гуцулові, і киянинові, щоправда, конфігурація силових ліній поетичного універсуму в кожному конкретному випадку буде по-своєму особливою, вже "невольвачівською"), не вільно проте залишати поза увагою обставину вкрай посутню: Вольвач дійсно зазіхає на осібну поставу (принаймні, якщо визначати в якості підставового критерію прихильність читацького "електорату") серед спільноти поетів-регіоналістів, а поміж ними виокремлюються і такі першорядні текстотворці, як П .Мідянка, Г.Петросаняк (її прикрашена давніми світлинами типажів і краєвидів карпатської Ойкумени збірка "Світло окраїн" видається надто значущою в окресленому контексті), а навіть і С.Жадан та О.Соловей, хоча їхня регіональна локалізованість найчастіше виявляється прихованою під ваготою індустріальної "машинізації". Загалом же
Loading...

 
 

Цікаве