WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

затишних київських бібліотек комплект "Більшовика України" сталінського "розливу" і подивуєшся -хто зрештою в нашій рідній українській літературі був "не фашистом": І.Нечуй-Левицький - предтеча українського фашизму, Хвильовий, Донцов, Плужник, Семенко, Зеров, Підмогильний, Єфремов, Івченко, Драй-Хмара, Філянський, Буревій, Любченко - достеменні фашисти, а ось на початку третього тисячоліття нарешті з'ясовується, що і П.Вольвач теж із цього гурту. Жах. Невже ж ця коричнева пошесть таки справді незнищенна?).
Проте в конфігурації вольвачезнавчого, дозволимо собі використати подібний термін критичного дискурсу, в критичному збуренні довкола постаті нашого поета виразно проявляється одна специфічна риса, надто важлива для подальшої розмови: незважаючи на застереження В.Медвідя ("За першої зустрічі з ним не здумайте дозволити собі зверхній тон, - нагадував він квапливим рецензентам у своєму есеїстичному шкіці "Наш Вольвач" ("Книжник-Ревю", №4, 2000р.)), більшість загалу - і це однаковою мірою стосується як його затятих прихильників, так і не менш затятих опонентів - чомусь вирішила, що автора "Південного Сходу" особливо прочитувати і не слід. Не тому навіть, що ліньки (хоча й на цю обставину слід зважати), а тому, що він начебто якогось ускладненого інтерпретаційного інструментарію зовсім не вимагає: "Тополі // напіввилущений качан // коливається. // Тачанка // у полі // звивається. // Коні сміються, злі // у квітах подушки, // і блищать шаблі, // як осінні стежки", ну а решта - це "варіації на тему", розгортання горизонтальних шарів оповіді, щоправда з певним додатком екзерсисів урбаністично-індустріальних чи квазікримінальних. Кого вже кого, а Вольвача ми зможемо відразу "розшифрувати" - проглядається у підтексті розмірковувань про те, що його осібність на тлі літературного довкілля полягає тільки в наступному: мав же хтось замість "пепсі" обрати Ґонту, ну то Вольвач і обрав (цікаво було б, до речі, віднайти десь ряд-перелік тих, хто "обрав пепсі": до нього, як знати, ще ніхто себе добровільно не зараховував). Як бачиться, оманлива "легкість" пропонованого типу образотворення стоїть на заваді його автентичного осмислення (подібно до того, як гіпертрофована образно-метафорична "темнота" когось із репрезентантів "київської поетичної школи" утруднює вилущення сенсовості тропу із вербальних оболонок складносурядної метафори). Одначе не вільно не зауважити і наступне: вочевидь, Вольвач власним способом наративності найчастіше і провокує подібну векторну спрямованість критичних "відгомонів", обрамлюючи чи не кожен художній текст транскрипціями вже усталених методик. Потенціюється напівпроявлена - напівприхована гра, що в окремих своїх аспектах наближається навіть до модерного різновиду своєрідної літературної містифікації (поза тим, що поезія Павла Вольвача в її сутнісних вимірах виявляється майже не сумісною з т.зв. "дискурсом гри", "карнавальністю", особливо в її виразно спрофанованих інтерпретаціях, які вже ледве чи не стали каноном у вітчизняній літературоцентричній публіцистиці): зовнішня барвистість матерії його письма, її особливі тембр і лексика, а, власне, - і самі обставини індивідуально-біографічного "тут - і - тепер - перебування" автора ніби окреслюють герменевтичне коло, для виходу поза силові лінії якого необхідно зосередитись вже не скільки на образнотропологічній номенлактурі, скільки на метафоричній наративності. Зрештою, і М.Хвильового в 20-ті поціновували найперше (за вкрай нечисленними винятками - О.Білецький, М.Зеров) тільки за деякими міфологізованими інтелектуальними сюжетами: "...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси", "Ох, ви, сосни мої - азіатський край!", "шведські могили" і "московська сила - велика, велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде".
На світоісторичних паралелях доби постапокаліптичної (натомість період хвильовістського "Розстріляного Відродження" варто було б поіменувати добою передчуття і передапокапіптики) Вольвачів "кругообіг" образів-топосів у динаміці своєї пульсації також заповідає виокремлення нелінійної системної послідовності наративних домінант, вони, здається, єдино й привертають до себе увагу письменницької громади, що здобуваються на підставовість в екзистенційному розпросторенні метафори "Південного Сходу": вже знакова "тачанка", "махновська ґава" на дроті, "шприці і недопалки "Прими" як невід'ємний елемент декору "попелу нудьги непородистих міст", південні візії, що дозволяють ліричному герою через очуднення вербальних практик подолати історичну незбулість етносу. Чи вільно в цій ситуації вести мову за певну повторюваність концептів образотворчої техніки? Безсумнівно, проте зазначена особливість зовсім не свідчить за якусь її іманентну меншовартісність: чи не кожен достеменний поет, ширше - текстотворець, виговорюючи автентику, спирається на розпросторення енергетики наскрізних, смислопороджуючих напрямних онтологічних модальностей власного місце розвитку (подібна іманентність у стусівській системі естетичних координат означується терміном "саме собою наповнення") - поза цією закоріненістю письмо втрачає глибину і конкретику, реорганізуючи частковості псевдообразотворчого континуума під єдиний лінійний горизонт "пластмасового Універсуму". Циклічність "відходів - повернень" художнього мета-тексту П.Вольвача значно підсилюється й уреальненням густини органічно притаманного йому опозиційного типу художнього мислення (він є традиційним для всієї української бароково-романтичної традиції, трансформується лише напруга його переживання - проте вона вже залежить від якості історії та особистого таланту митця): поет найчастіше розбудовує конкретну поезію в енергетичному полі структурних регістрів типологічної або антитетичної фігури - накреслюючи емоційно-чуттєву "дугу зчеплення" поміж її полюсами ("постановчий" її сегмент - імпресіоністична пейзажність, емпірична явищність певної реалії, "висновковий" - її внутрішній сенс, не дематеріалізований, не знелюднений сенс деконструкції, по якому залишаються тільки випалені спопеляючим вогнем аналітичної рефлексії чорні кола на місці колись живого образу, а сенс у його нерозривному єднанні із зовнішньою матеріальністю; зрештою, у кого ще з сучасних поетів, окрім Вольвача, віднайдемо такий неповторний у своїй щирості - на вкрай обмеженій площі, в межах одного - двох рядків чи, як максимум, декількох катренів - органічний переліт від буттєво-опредмеченого, майже побутового плину до субстантивно-понадбуттєвого, сакруму: "Слова, масні, як після сала пальці, // Й неквапні, бо куди його спішить.// Надворі ніч та ще вогні - блукальці, // А тут - таке, що вічно буде жить.//І вже не крижане і не залізне //0це життя, Така зігріта мить. // Вагон заснув. А за вікном Вітчизна // Вогнями блимає, мостами стугонить..."). І водночас він же своєю естетичною поставою реалізував чи не найефективнішу (у своєму типі дискурсу, звичайно, але не обмежуємося лише на його герметику: треба таки направду спромогтися на щось сутнісне в
Loading...

 
 

Цікаве