WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

вищезанотованих конфігурацій критичної рецепції- ходить саме за небажання загалу заперечити іміджевий конвеєр, для безперебійного функціонування якого присутність "Іншого" в матерії рефлексії - то завжди загроза).
Під цим оглядом Павлові Вольвачу вочевидь не судилася щоголівська доля "непривітаного співця" - тільки вже не Слобожанщини, а вподобаного ним (і ним таки міфологізованого, якщо зважати на те, що кожне понадбуттєве проявлення емпірики розпросторюється до меж міфологічних) Південного Сходу. Одначе й ставлення до його мистецької постави серед "насельників дніпровських берегів" (В.Скуратівський) теж вирізняється своєю осібністю. З одного боку, Вольвач, як небагато хто з його побратимів по перу, може слугувати нині за приклад "успішного літератора" ("успішність" українського письменника, як знати, матеріалізується наразі не в "мерсі" навороченому й "хатинці" на узбережжі завжди теплого моря, а в прихильності до його творчості читацького "електорату", що, до речі, майже автоматично зумовлює і його, автора, увіч матеріальну малозабезпеченість - а воно й на краще: нехай вони в своєму "пластмасовому раю" купюри колекціонують, а ми маємо опікуватися речами пожиточнішими - метафору розшифровувати, серед бетонних бруків відчужених міст шукати за рештками понищеної сільської Атлантиди чи революції на майданах влаштовувати, що вже кому більше до вподоби). Книг Вольвача вже майже не знайдеш на прилавках київських книгарень - не знати, який прибуток отримали від видання його текстів українські видавництва, але окремі ентузіасти з провінції пішли вже шляхом звичайнісінького ксерокопіювання "Південного Сходу", і це при тому, що Вольвач - то зовсім не пригодницько-розважальна література, що її останнім часом активно проштовхують на український книжковий ринок організатори конкурсу "Коронація слова", - в самому ж письменницькому середовищі його "привітали" такі різні за своєю стилістичною настановою текстотворці, як програмовий шістдесятник М.Вінграновський і екзегет не проявленого рустикального інтелектуалізму В.Медвідь, "хуторянин" В.Ілля й ентузіаст спілчанського традиціоналізму О.Сизоненко (останній протягом кількох літературних сезонів заопікувався формуванням когорти непримиренних борців із "західною єрессю" - постмодернізмом, МАТО, О.Забужо і Г.Грабовичем, спробами поставити під сумнів "великий подвиг радянського народу у "ВОВ", - через що й подає на шпальтах часописів чуттєві портрети своїх гіпотетичних прихильників, направду високомистецькі за стилістикою, слід зауважити). З іншого - Вольвачеві , хоча від нього й мало залежить, в його метафізичній мандрівці "незайманими лісами української літератури" (М.Семенко) постійно "підсвічує" шлях тотальність критичного сприйняття чи не сприйняття. Його захоплено вітають (цілковито, абсолютно, беззастережно) і так само цілковито абсолютно беззастережно відкидають. Ось лише декілька промовистих цитат: "Таким поетам як він, постійно потрібен подих. І подих новий. Йому негайно потрібно оновлення емоцій, самопочуття, і перспективи життя. Хоча те, що він уже написав - він наш брат по крові. Я полюбив його. Я люблю його як Симоненка", - промовляє до читачів М.Вінграновський з обкладинки Вольвачевого "Вибраного". Натомість знаний есеїст і поет Анатолій Дністровий у досить-таки своєрідний спосіб поціновує літературний доробок нашого автора в естетичних координатах сьогодення: "Зрозуміло, що вісімдесятника чи дев'ятдесятника не підпустять до шестидесятницького корита, хіба за винятком спілчанського хлопчика Паші Вольвача, віршики якого старі люблять за лексику Рильського, Сосюри, Маланюка і Симоненка (якщо її викинути, то залишаться тільки прийменники та займенники)". Взагалі-то тональність вищого текстового фрагмента теж може спричинити до цілої низки запитань, автор же цих рядків натомість дозволить собі лише одне невеличке зауваження: він, тобто автор, починаючи від зимових 2000 - 2001-го рр. акцій "України без Кучми", має нагоду час від часу контактувати із Павлом Вольвачем, тому бере на себе сміливість стверджувати наступне - Вольвача "по жізні" цікавить багато речей, важливих, і не надто, але така реалія як корито, однозначно знаходиться поза сферою його зацікавлень. Не з того він "контингенту" наших співгромадян, повірте на слово, не з того. Але менше з тим. Знати, що в нашому випадку найперше на гадку спадає впроваджений ще Ю.Лавріненком в оперативне поле українського літературознавства термін "література межової ситуації": поетична модальність творця "Маргінесу" і "Крові зухвалої" в матрицях метафоричної наративності зламу тисячоліть таки справді зосереджує свій місце-розвиток на території прикордоння, межі, навіть на певній прифронтовій смузі, бо лише лінія фронту дає подібну уреальненість напруження, трансформуючи взаємодію периферій у взаємодію сутностей (не забуваймо і за непроминальне геракліківське, що його так любив повторювати ще один "південний романтик" - Д.Донцов: "Війна є батьком всіх речей"). І зовсім не варто обумовлювати постання такого літературного дискурсу лише вояцькою атрибутикою (кулями, шаблями, махновськими тачанками і "льюїсами"), сліди присутності якої щедро розсипані у Вольвачевих поезіях. Заповідається наразі швидше на цілісність, інтегративність вербалізованого в естетиці прямої дії світосприймання і світовідчуття (цілісність зовсім не стилізаторську, що зазіхає на удавану всеосяжність імітації "справжнього"), яка, охоплюючи щонайвіддаленіші обрії його образотворчої Ойкумени, уможливлює появу "Іншого" як інобуття фетишизованої репресивною культурою дійсності. Власне, вже європейський 68-й довів, що пряма дія, спонтанне насильство - то єдина буттєва інтенція, що її Система не здатна інтегрувати в якості ще однієї складової власного континуума пригнічення" (Г.Маркузе). Пряма дія, і то вже не надто важливо, у якій напрямній вона реалізується - політичній, соціальній чи естетичній, завжди провокує відповідь, провокує діалог, нехай і в формі безпосередніх військових операцій. До речі: Жан Жене у своїй відомій заяві на підтримку боротьби міських партизанів із "Фракцій Червоної Армії" (німецькомовна абревіатура - РАФ) у Західній Німеччині 70-х зазначав: "Будь-яка організована соціальність просякнута "брутальністю, жорстокістю, будь-яке спонтанне насильство життя в природний спосіб продовжується революційним насильством, прагне знищити цю "організовану жорстокість". Ми зобов'язані Андреасу Баадеру, Ульріці Майнгоф, Хольгеру Майнсу (імена активістів РАФ, що загинули в ув'язненні - О.Х.), РАФ у цілому тим, що вона примусила нас зрозуміти не словами, а своїми діями: лише насильство здатне подолати жорстокість). Безперечно, саме звідси, з подібної проривно-антисистемної настроєвості - і Вольвачів феномен тілесності, дотикової автентики як царини людського самовираження (що його Анна Біла в грудневому числі минулорічного "Кур'єра Кривбасу" намагається пов'язати зі "стилем фашіо" - але про це дещо нижче. А загалом-таки замовиш собі знічев'я в якійсь із
Loading...

 
 

Цікаве