WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Проте першим у світовій історії фашистом направду був В.Упьянов-Ленін, під проводом якого партія вперше змусила десятки і десятки мільйонів людей віддавати останнє задля творення харизматичної індустріальної економіки реінкарнованої імперії (ще раз наголосимо: іменник фашист" не має потрактовуватися в тому або іншому контексті як лайка - чи навпаки, як чеснота: фашистському дискурсу притаманні свої чітко окреслені параметри, в які не вільно втиснуто все багатоманіття форм"поганого" чи "хорошого"). В Україні фашизм неможливий за визначенням (навіть у засадничо-модернізаторських обертонах "голосу" М.Хвильового був ледь відчутний пафос індустріальної трансформації: В.Юринець свого часу нарікав, що місто у новелах письменника - то не виробничий центр, тобто простір структурованої одномірності, а привід для романтичних стилізацій. Та й пражани по суті використовували риторичну магію фашистів в якості звичайного декору для своїх екзистенційно-еспресивних інвектив): після катастрофи 1933-го технологічна дисципліна конвеєра безпомильно почала ототожнюватися в українській мисленнєвості з танатологічною інфернальністю, зі смертю національної ідентичності - "Оддавали Катрю" і "Син приїхав" Гр. Тютюнника, романи Ф.Рогового, Є.Пашковського, М.Закусила, ряд вільно продовжувати й продовжувати. Навіть у програмових вітчизняних "урбанізаторів" - М.Семенка і С.Жадана - індустріально-пролетарський пафос підпорядковується всеосяжній іронії. Персонажі, які свого часу торгували поблизу київського Головпоштамту видрукуваними в "Бєлокамєнной" книжечками про Третій Райх - мудаки, а не фашисти, ці поняття не слід змішувати. Що ж до слідів" оприявнення стилю фашіо у Вольвачевому образотворенні, то, як знати, у цьому випадку маємо класичний приклад підміни понять: там, де аналітик мав би вести мову за тотальність, він говорить за фашизм. Так, фашизм передбачає в якості однієї зі своїх атрибутивних характеристик тотальність, але не кожна тотальність - це фашизм. Не можна ставити на одну площину тотальність естетичного фашизму Ед. Лімонова (його дендістсько-ніцшеанські оскарження Системи зазвичай залишаються лише дисгармонійною риторикою, а не радикальною опозицією: підставовою домінантою лімоновського проекту "небезпечного життя" є боротьба пов'язаних із ВПК великих напівдержавних концернів, які завжди були основою фашистської економіки, за збільшення прямих бюджетних інвестицій і завоювання нових ринків збуту) і тотальність Вольвачевої емансипаційності. Його мілітарність і активізм, іманентне притаманні його образотворчому Універсуму культ землі і крові (якщо аналізувати ці світоглядно-естетичні концепти під кутом зору їх сутнісного наповнення, а не без змістовної форми), паралелізуються із класичними рефлексивними побудовами лівих інтелектуалів "третього світу" - містикою революційного насильства Франца Фаннона (він стверджував, що пригноблені приречені страждати від власних комплексів неповноцінності, якщо тільки не спроможуться за допомогою насильства здолати імперіалістів і вилікуватись від власної психологічної подвоєності), міфілогемою "Золотого Віку", пульсацією зневаженої і волаючої про помсту крові у "Поспільній пісні" Пабло Неруди (члена ЦК Компартії Чилі), "язичницькою" тональністю розкріпаченого еросу в Рубена Даріо. Найголовніше ж - іманентній статиці фашизму, його імперському традиціоналізмові і правому реваншеві, культові доісторичного, деперсоналізованого часу "ще до настання Калі-Юги" Вольвач протиставляє суто ліву, емансипаційно-визвольну модель розімкненості вербального часо-простору, спонтанність вибухової самореалізації, що ґрунтується на базовій революційній - ще руссоїстській - парадигматиці природної людини, закованої в кайдани влади, прорвати які вільно тільки в повстанні, у бунтарському чині, у герільї. Власне, під цим оглядом автор "Південного Сходу" зі своїм лівим революційним, нонконформістським дискурсом постає співцем незбулого українського сандінізму (його поезія могла б сягнути того ж рівня популярності, що на нього здобулися вірші Рубена Даріо в повстанських загонах сандіністів, якби на нашому Півдні люди не спивалися, не поповнювали списки самогубців, не виїздили за кордон працювати повіями й підмітайлами в турецьких рестораціях, а творили б партизанські осередки, звільнені зони, захоплювали приміщення державних адміністрацій і ставили б конкретні запитання виловленим у лабіринтах їхніх кабінетів начальникам). "Жлобство райцентру", яке "за годину стає обласним", може бути подолане саме в подібний спосіб. У підсвіченій відблисками апокаліптики 11 вересня 2001 р. суперечці Півночі та Півдня (в українській інтелектуальній традиції XIX ст. вона отримала назву "спора южан с сєвєрянами"), де Північ атакує технологіями, а Південь відповідає герільєю в штаті Чьяпас, українська присутність має бути уреальненою щонайвиразніше, хоча б з тієї причини, що два відомі тепер різновиди партизанської війни - герільї (тобто герілья сільська і герілья міська) започатковані в Україні або етнічними українцями. Сільська герілья стала фактом світової історії саме на наддніпрянських обширах у 1918 - 1924 рр., її епізоди були своєрідним прологом до великих селянських війн XX ст. (окремі ревізіоністи ще й досі наважуються стверджувати, що революційну тріаду "село виступає проти міста - село оточує місто - село захоплює місто" вперше було обґрунтовано в працях Мао-Дзе-Дуна. їм варто нагадати, що в своїй практичній формі вона реалізовувалась ще у Ґонти і Залізняка, а інституційного оформлення цій тріаді надали Махно, Юрко Тютюнник і отаман Зелений), міську герілью вперше почали практикувати "народовольці" - майже всуціль етнічні українці (Перовська, Стефанович, Кравчинський, Кибальчич, Желябов, Дебагорій-Мокрієвич). Наразі ж затисненій у лещата пластмасового міленіуму українській почувальності Вольвач пропонує спізнати гостроту й автентику герільї поетичної - прочитавши реальність як палімпсест, як потенційований простір зустрічі, прорвавши скрізь оболонку симулякрів "суспільства видовища" до метафори й геометрії стилю ("І здвиг. І нарід. Майже як святі // провідники. І - йой! Уже по першій, // вже глупа ніч, та Драч читає вірші. // І дрож пройме, і холод в животі. // І повз готелі, каси, ательє, розхитуючи вулички камінні, // стрілецький марш несуть, як воскресіння, //і в скронях стугонить: ми є, ми є!" - це Вольвачева імпресіоністична замальовка одного з епізодів національної революції 89 - 91 рр., і ті, хто стояв у грудні 2000-го на Майдані Незалежності, хто пам'ятає цю містерійність декорацій - вогняні літери реклами "Nemiroff" на даху сусіднього Будинку профспілок, похмуро-насторожену будівлю готелю "Москва" і партизанський табір у затінку його монументальності, - підтвердять майже протокольну точність у фіксації емоцій), він творить власний, персоналістично-індивідуальний осередок опору, територію якого за всіх зусиль вже не зможе захопити потуга урядової армії.
Loading...

 
 

Цікаве