Зауважимо, до речі, що "махновські" обертони модальностей "Південного Сходу" безпомильно окреслюють і, сказати б, антифашистську визначеність постави ліричного героя Павла Вольвача: за ще одним партійним філософом, В.Юринцем, махновщина є нічим іншим, як атакою на "конструктивні, здержані, здисципліновані сили пролетаріату", атакою на технологічні лінії і репресивну раціональність. Суголосні подібним дисциплінарним" рефлексивним конструкціям інтенції віднаходимо і в українських квазіфашистів - "пражан", звернімось бодай до Маланюкового "Сірим попелом стало життя // Під огнем степовою свободи" (Вольвач, з одного боку, солідаризується з непотамованою проривною емоційністю "залізного імператора строф" - "Дай же, доле, не слину богеми, // А гарячі свячені братів! // Ви то знаєте, пане Євгене, // Чого я на цім світі хотів", - але імперативні вимоги "раннього" Маланюка структуризувати метафору, розчинивши її в технологічній стандартизації машинного виробництва, на взір "Поет - мотор! Поет - турбіна! // Поет - механік людських мас, // Динамо-майстер, будівничий", залишаються для Вольвачевих поетичних модальностей абсолютно чужими й неприйнятними), та в цьому випадку годилось би вести мову більше за безмір відчаю, а не за програмовість. Загалом, розмова за "наський фашизм" і його дотичності до Вольвачевої образотворчої харизми, що її започаткувала своєю згадуваною вже на сторінках цього есею "Територією самотнього льюїса" Анна Біла, вимагає найперше дефінітивної визначеності: фашизм як суспільно-політичний феномен інтегрований у час і простір, ширше - в історію, абстрагуючись від якої, ми вимушені будемо залишатися в полоні абстрактних "прогонів" про незмінний і статичний УР - фашизм з його синкретичністю культу й енергетикою архетипів( заблукавши в цих хащах, Л.Плющ оголосив свого часу "українськими фашистами" аграрного екстреміста А.Щербатюка та зовсім вже безневинного О.Бердника). Бо, вочевидь, ковзаючи поверхнею понять, не намагаючись аналізувати сенсовість їхніх контекстів, ми взагалі втрачаємо можливість конституювання бодай якихось критеріїв: фашистом називав себе Л.Піранделло (1926 року, відповідаючи на запитання одного журналіста, чи він фашист, Піранделло відповідає: "Я вже тридцять років як фашист". Отже, з 90-х рр. XIX ст. Саме в цей час, за О.Пахльовською, на Сицилії створюються "фаші" - загони безземельних сицилійських селян, які боролися з великими землевласниками), про свої симпатії до фашизму писав М.Хвильовий, М.Грушевський називав М.Міхновського та його послідовників "фашистами", батько Че Гевари, дон Ернесто, у 30-ті позиціонував себе націонал-соціалістом, ультралівий Ф.Кастро в юності зачитувався повним зібранням творів та промов Муссоліні... Про що свідчать подібні дефінітивні конкретизації? Поза конкретикою часо-простору - ні за що взагалі. Фашизм в автентиці його, сказати б, репрезентації - то стратегія індустріальної мобілізації в субімперіалістичних країнах, послаблених наслідками тяжкої війни або витіснених конкурентами на периферію світового господарства (бажаючі переконатися в правдивості сказаного можуть відкрити будь-який серйозний підручник зі світової історії першої половини XX ст. і прочитати там за "виробничі битви", закон про загальну меліорацію, капітальне будівництво, електрифікацію залізниць, розвиток чорної металургії, ВПК і кораблебудування в Італії за доби Муссоліні, сталінські п'ятирічки, Трудовий фронт, чотирирічну програму розвитку, будівництво автобанів у гітлерівській Німеччині і т. ін.).