WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат

Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу) - Реферат


Реферат на тему:
Експропріація метафори і поетична герілья (погляд з південного сходу)
Централізація засобів виробництва і усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Минає доба капіталістичної приватної власності: експропріаторів експропріюють.
К.Маркс "Капітал".
Знакове образотворення в національній літературі напродиво часто здобувається саме на інтерпретаційну визначеність, а то й взагалі - нормативно-уніфіковану лінійність екзегетичної настанови: потужна традиція "канонічного прочитання", що корінням своїм сягає ще народницько-романтичного дискурсу XIX ст. (до її остаточного у конституювання якнайбільше спричинився своєю "Історією українського письменства" С.Єфремов - не випадково ж, поза всіма політичними трансформаціями й катаклізмами вона залишається мета текстом вітчизняного літературознавства вже протягом цілого сторіччя), у своєму саморозгортанні витворювала своєрідний системний перелік однозначних літературних ідентичностей, придатних для перманентного відтворення в кожній конкретній духовні ситуації часу". Рефлективні модулі "батька-патріарха", "воїна-оборонця", "ґрунтівця", "моралізатора", "енциклопедиста", "поверхового західника", а навіть і "бунтівного рятівника канонів" (майже за М.Фуко, який стверджував, що стрункий фасад Істини, який неможливий без "церберів і фурій дисциплінарного насильства", передбачає в якості необхідного елементу власного декору і частковість "бунту проти влади", зрештою, бунту, приреченого на неуспіх на самісінькому своєму початку, бунту, що своїм наслідком матиме лише підсилення енергетики саморегуляції ієрархічної системи) уреальнюються як формотворчі в структурах мисленнєвості квазілітературної спільноти, спраглої на "всеохопність знання" бодай про власний вербальний образ світу, починаючи якщо не від часів "батька Тараса", то вже достеменно - від пилипенківського "Плуга" та всіх його діаспорних спадкоємців. У подібного штибу інтерпретаційних матрицях окремі осібники, схильні до надто радикальної ревізії усталеного "критичного набутку" зазвичай поставатимуть такими собі збоченцями-єретиками, що невідомо з яких власних психологічних спонук заповзялися руйнувати "духовність" (показовим у цьому сенсі видається зіставлення намагань м'ятєжного романтика" М.Хвильового здійснити деконструкцію репрезентативної схеми-переліку української літератури - Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко, "хатяни", "молодомузівці", М.Семенко - та майже одностайно негативної реакції на подібні екзерсиси по обидва боки ідеологічних барикад). Власне, окреслений стан речей не мав би спричинити і до якогось особливого подивування, якщо зважатимемо на ту якість буттєвості, що в ній здійснювалося тривання національної образотворчої традиції: ще Ю.Липа характеризував українців як найбільш самотню націю в Європі, самотню навіть не так в аспекті якоїсь особливо неприхильної до них історичної долі (зрештою, до сьогодні так і не відомо, за якою шкалою вимірювати її, історичної долі націю, прихильність чи не прихильність), як у сенсі метафізичної закинутості в світ, направду гайдеггерівського "буття - без - захисту - в - максимально - ризикованому - ризику" українства між онтологічними проваллями східної симетрії одностроїв та західного суспільства споживання. На тлі подібного пунктиру катастрофи (з його досить-таки близькою перспективою повної дематеріалізації, абсолютного нуля - всі ж бо усвідомлювали, що ще один 33-й просто звів би всю солом'янострішну Ойкумену до рівня шумерів, хеттів чи інших напівлегендарних вимерлих народів, реально-емпіричні ознаки існування яких тепер вільно віднаходити тільки під десятиметровим шаром добре спресованого ґрунту) будь-яка "наська" знаковість, тобто екстремум певного метафоричного практикуму, як знати, відразу ж долучалася до овидів сакруму з його статичністю й непорушністю острівного часу. Вочевидь, зрозуміло, що пойменування, особливо пойменування в регістрах знакової загальнообов'язковості обмежує явище в його постійній змінюваності, фіксує його часо-просторовий континуум, але в подібний же спосіб і уможливлюється витворення певної рефлексивної схеми (адекватної чи ні - за те до 1991 р. не було часу сперечатися); нехай буде хоч так, аніж взагалі ніяк - вирішила спільнота, і то зовсім не її провина, що вона не здобулася на щось більше. Латентні спроби "літературних дискусій" (там, де таке явище взагалі було уможливлене - на не підкотрольних Кремлю теренах, бо ранньошістдесятницькі намагання збурити літературне довкілля в суті речі залишались на рівні якоїсь подобизни квазі дискусій - знову ж таки не з вини самих фігурантів підрадянського літпроцесу) зазвичай тільки доповнювали окремими аспектами вже усталену "панораму" (скористаємося наразі цією місткою метафорою І.Кошелівця), зосереджуючись на реаліях, сказати б, досить віддалено дотичних до художньої матерії: чи Хвильовий дійсно був українським патріотом-націоналістом, чи він - замаскований чекіст, який розстріляв у підвалі власну матір, а потім збаламучував молодь ідеями "загірної комуни" (друга половина 40-х - поч.50-х рр.); чи шістдесятники - ще одне покоління борців за незалежність, чи це спритна провокація червоної Москви, яка прагне за національною кольористикою приховати імперську ідеологію (60-ті - поч. 70-х рр.); як поціновувати зразки "секретарської" літератури спілчанських "майстрів слова", які і в найбільш, здавалось б, опозиційних своїх текстах не забували поряд із однією свічкою Україні, поставити десять свічок "старшому братові" і рідній КПРС і т. ін. Зрештою, після падіння "совка" на наддніпрянських обширах під цим оглядом змінилося не так вже й багато: "літературна дифузія" початку 90-х, спроби асоціації "Нова література" та її неофіційного органу напівзадушеного тепер досвідченими руками "конспірологів" часопису О.Сопронюка "Слово" витворити правдиву альтернативу "мітові промислової класики" (Ю.Ґудзь) - все це загрузло у глевкому углиб'ї українського "межичасся", у безгрошів'ї ("Безгрошів'я. Та не безвіршів'я", - ніби знічев'я зауважує П.Вольвач, але то втіха суто екзистенційна, а не чинник соціологічний), у товстому шарі слизького лепу, що ним по десятиліттю національної революції виявились вимощені колись такі значущі слова і поняття. Майже незмінними залишилися і принципи "укладання обойм" - поза всіма поправками на врахування загальнообов'язкового нині "естетичного критерію" кожен із складних найперше має вражати своєю медіалогічною монументальністю, так, ніби до кожного автора вже прикріплено папірець із штрих-кодом: Жадан обов'язково завершуватиме український футуризм, Фішбейн - вражатиме трагізмом біблійної ваготи, Мідянка - архаїкою маргінесу, а Щербатюк - продовжуватиме лякати екстремізмом і можливою кривавою помстою "сліпого села" (зауважимо: наразі зовсім не йдеться про якесь знецінення цих достеменно значущих у національному художньому контексті постатей, ані про заперечення інстинності по
Loading...

 
 

Цікаве