WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Духотворчий феномен мови (формування філософії українознавства) - Реферат

Духотворчий феномен мови (формування філософії українознавства) - Реферат

феномена мови.
Континуум мови характеризується в системі українознавства такими складниками віддзеркалення:
- виховання мовної особистості на літературних та фольклорних джерелах;
- повернення до рідномовного спрямування;
- взаємопроникнення завдяки мові мистецьких сфер;
- психолінгвістичні засади оволодіння мовою(співтворчість, спізнаваність);
- гуманізація суспільства.
Стихійне й свідоме мовне самовираження переплітається в історії формування національної самосвідомості. Остання формується через засвоєння історії мови як частини історії народу, як світоглядного феномена, що репрезентує наступність у культурному зв'язку поколінь, єдність і консолідацію суспільства.
Національна мова і літературна мова не є тотожними. Між цими двома феноменами складний зв'язок. Літературна мова (іноді ми говоримо "норма)" є штучним витвором провідних мислителів, художників слова. Вона потребує нормалізації, тримання стрижня, збереження монолітної єдності, що керується чинним правописом як кодексом (законом). Якщо для пересічних мовлян форми вільніші, то для самої системи мови вони є невблаганними. Формами існування національної мови є літературна мова, діалекти (соціальні і територіальні), фольклор і розмовна мова. Правопис - це частина мови, її формальне, лінійне відбиття, відкрита система. Тому метою українознавчої стратегії досліджень феномена мови є вивчення форм існування національної мови в системі етнокультурних вартостей (літературна мова, діалекти, розмовна мова, фольклор). Вельми уважними слід бути до живої української мови, як відомо, народна розмовна мова українців упосліджувалася, натомість пропонувався її ерзац у вигляді очищених мовних одиниць. "Коли порівняти мовний узус наших днів, приміром у пресі, з передвоєнним, годі не помітити, що багатьох слів сьогодні нема в обігу" ("У довгій черзі проблеми реабілітації" (Сучасність. - 1990. - С. 74) - зауважує Ю.Шевельов. Аналізуючи перші числа часопису "Мовознавство", він писав про незгоду письменників із урядовцями-мовознавцями, які дають директиви людям, мовам і річкам та озерам. (Сучасність. - 1969. - 8(104). - С.64. "Рік видання другий". Саме адміністративне втручання, замовчування або перекручування деформувало слововжиток української радянської доби, вело до звуження функцій мови, упослідження національно-забарвлених структурних мовних елементів.
Культурологічний аспект мови.
У збереженні культури - і елітарної, і масової - українська мова переживає нині активні процеси соціальної стратифікації, закономірного стилістичного розмежування варіантних форм висловлювання. Повертаються до життя в Україні цілі стильові сфери, наприклад, конфесійний стиль, до сприймання і творення якого треба готувати громадян культурної держави.
Українознавство як інтегральна дисципліна виокремлює в мовній освіті світоглядний принцип, формування національно-мовної картини світу, а отже, забезпечує різноманітність вияву національних культур.
Проблема "мова і культура" багатогранна. У базову освіту введено поняття культури мови, проте воно є спрощеною формою названої проблеми (наприклад, ставиться вимога знати правильні слововживання чи граматичні форми). Існує ширше розуміння культури мови, що охоплює загальний культурний рівень мовця, знання ним національної і зарубіжної культури, вміння в досконалій літературній формі здійснювати комунікацію, несучи з мовою відповідний психокультурний контекст. Українознавство дає змогу розуміти культуру мови як явище значно ширше, не лише як граматично точне слововживання. На розсуд О.Забужко, "надмірна граматична правильність і лексична вбогість ознаки того, що мова гнітить мовця: закріпачує, сковує його дух" (Забужко О. Хроніка від Фортіннбраса. - К., 2001. - С.114).
Свою мовно-естетичну спільність постійно відчувають і подоляни, і гуцули, і наддніпрянці. Відмінності в географічному довкіллі не тільки будують їхні психолінгвальні моделі, а й впливають на артикуляційні розбіжності. Звучання мови генетичне пов'язує мовця з батьківщиною, з етнічним корінням. У давньоруський період існувало декілька етнічних спільнот, які практично виокремлювали різні народності - київсько-поліська, чернігівсько-сіверська, галицько-волинська. З мовного боку ці зони по суті були окремими мікромовами, серед яких "найяскравіше виділяються, умовно називаючи, галицька, карпатська, поліська, можливо, києво-чернігівсько-переяславська". Відрізнялися мешканці Київської, Чернігівської, Галицької земель етнічно, кількісно, ступенем економічного розвитку, навіть ментальністю. За словами Г.Півторака, у кожної з цих спільнот (народностей) було відчуття своєї "маленької Батьківщини". Так, кияни завжди вважалися найбагатшими, але не дуже схильними до важкої праці. Дійсно, міські мешканці складали майно з торгівлі, бо мали умови. Земля київська була дуже родючою й не вимагала великих зусиль для обробітку. "Тисяча" літописних церков тільки в Києві. Як не бути набожним. Чернігівська земля була густо заселеною. Постійна загроза кочових племен і боротьба за місце під сонцем закріпили за ними славу обережних, пробивних людей, яким не слід дуже вірити. Галичани з волинянами були відомі працьовитістю, витривалістю, справді, дуже важко в горах обробляти шматок землі і важко бути щедрим та відкритим.
Дослідження історії української мови у зв'язку з історією українського етносу спростовує догматичні кліше, що побутували в мовознавчій практиці, зокрема тезу про спільну колиску трьох братніх народів, яка вела до нівеляції самостійної історії українства і, таким чином, до заперечення старожитності нашої мови; намагання підпорядкувати українську етнічну й мовну самосвідомість хибним стереотипам щодо висвітлення прадавніх ланок в історії українського етносу й проблеми постання української мови характеризує прагнення наднаціональних держав та ідеологій довести вторинний меншовартісний зміст інших етносів та їхніх культур. Відомі автори інтер-дисциплінарних студій С.Смаль-Стоцький, В.Щербаківський, П.Ковалів, І.Огієнко обстоювали самостійний розвиток української мови безпосередньо із праслов'янського мовного коріння. Крім ідеологічних підстав, що ними досить плідно й доволі постійно оперували російські та радянські лінгвісти й історики, хибне тлумачення терміна "давньоруська мова" спричинило ототожнення давньоруської літературної мови, спільні для Київськоїдержави, з народними мовами. С.Смаль-Стоцький відзначає, що славіни новгородські, радимичі, в'ятичі, кривичі, які згодом утворили російський етнос, як і дреговичі, ніколи не бачили середнього Дніпра, вони прямо йшли зі своїх первісних осередків до нових осель. До його думки про те, що ці племена ніколи не лежали у спільній колисці, пристали П.Ковалів, В.Щербаківський, І.Огієнко. В.Щербаківський пише, що не існувало проруської мови у сенсі її розуміння О.Шахматовим і іншими московськими вченими, тобто тієї, що передувала саме українській мові.
Тубільне населення різниться від імперських етносів своєю ностальгійною прихильністю до рідного краю. У мовній свідомості представників етносу географічні межі його мешкання (ландшафт) набувають вагомості мовно-естетичних знаків національної культури, адже, як відомо, етнос завжди щільно пов'язаний з краєм, що мого вміщує, і годує пристосований етнос. За словами О.Кульчицького, "більша частина
Loading...

 
 

Цікаве