WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Греко-Католицька церква в культурнонаціональному розвитку Галичини і Закарпаття - Реферат

Греко-Католицька церква в культурнонаціональному розвитку Галичини і Закарпаття - Реферат

греко-католицькi священики були тією реальною силою, не рахуватись з якою не могла жодна політична партія чи угруповання. Хоча після 1848 р. греко-католицьке духовенство втратило свою домінантну роль, однак воно продовжувало претендувати на авангардне місце в українському національно-визвольному pyci в Галичині, виступаючи як каталізатор національної свідомості. Уніатська церква мала широкі можливості впливу на розвиток політичної ситуації в краї. Глава церкви, митрополит, був одним із небагатьох представників Галичини у верхній палаті австрійського парламенту, а також входив за своею посадокю у галицький сейм. Для австрійського уряду уніатські митрополити, "князі церкви", були, за словами I. Франка, "легальними представниками Pyci, оборонцями її інтересів i виразниками її волі". Ix голос нерідко мав вирішальне значения при урядовому розв'язанні окремих питань, пов'язаних з сусцільно-полігичним та культурним життям галицьких українців.
Правда, як відзначав I. Франко, ультрамонтанство, "ся органічна хвороба новочасного клерикалізму", було у значно меншій міpi поширене серед уніатського духовенства, ніж серед католицьких священиків Західної Галичини. Проте уніатські священики або особисто входили у склад різних українських партій та угруповань, або надавали їм активної підтримки. Так, в окремих повітах у день виборів у місцеві органи управління священики під час церковних відправ оголошували ім'я кандидатів, за яких повинннi були віддати cвoї голоси віруючі. У випадку, коли ті чи iншi суспільно-цолітичні течії виходили з-під контролю греко-католицької церкви, уніатська верхівка володіла ефективними засобами для відновлення свого впливу. У 1889- 1892 pp. Львівський митрополичий ординаріат видав декілька розпоряджень (куренд), які зобов'язували духовенство перешкоджати поширенню серед народу декількох видань радикальної, "народовської" та "москвофільської" партії. В окремих випадках куренди були причиною припинення деяких з цих видань.
Революційно-демократична течія виникла у середині 70-х років XIX ст. серед молодої української інтелігенції, яка зазнала сильного ідейного впливу соціалістичних тeopiй, в тому числі - основних положепь наукового соціалізму. У своїй дiяльнocтi вона прагнула відстоювати насамперед соціальні інтереси трудового селянства, яке становило абсолютну більшість українського населення Галичини. Це об'єктивно вело до політичної конфронтації представництв цієї течії з верхівкою греко-католицької церкви, яка займала проурядові реакційні позиції.
Конфлікт між революційними демократами, очолюваними I. Франком та М. Павликом, i уніатським духовенством з самого початку мав непримиримий, безкомпромісний характер. Особливо він поглибився після того, коли з розши-ренням сітки сільських читалень у 80-х роках XIX ст. все гостріших форм став набирати соціальний антагонізм між селянами i священиками. В результаті утворена у 1890р. революційними демократами русько-українська радикальна партія стала зершою на західноукраїнських землях винятково світською партією.
Утворення радикальної пapтії збіглось з активізацією серед греко-католицького духовенства ультрамонтанського угруповання, яке стало політичним провіднпком "народовців" у проголошенні курсу так званої нової ери (1890 р.) на, укладення союзу між частиною "народовської" пapтії та польською адміністрацією Галичини для посилення своїх політичних позицій. У 1896 р. утворився Русько-католицький союз, що об'єднав "народовців" i клерикалів. Головною метою цих вcix політичних комбінацій за участю верхівки уніатського духовенства було активне протидіяння впливам радикальної пapтії на селянство i світську інтелігенцію.
Незважаючи на гостру конфронтацію з уніатською церквою, більшість оцінок I. Франка та М. Павлика poлi греко-католицького духовенства у суспільно-політичному житті Галичини мала об'єктивний, неупереджений характер. При виробленні тактики революціонерів-демократів щодо греко-католицьких священиків вони враховували історичний досвід попередніх десятиліть.
На думку I. Франка, "наше духовенство відграло дуже важну роль в iстоpiї нашого відродження i ... саме воно від часу переходу Галичини під Австрію величезні зробило поступи в світi і житті товариськім". В останні десятиліття перебування Галичини під владою Речі Посполитої воно перебувало в стані "найбілыного упадку". Нижче духовенство було близьким до народу й так само безсилим проти гніту поміщиків, як i селяни. На відміну від нього вище духовенство "навіть не признавалося до русинів, стояло за дідичами i давило та кривдило i сільських попів, i народ".
Ситуація змінилася, коли після захоплення Австрією Галичини у роки правління Mapiї-Терези i Йосифа ІІ почали 3'являтися перші широко доступні для галицьких українців навчальні заклади. Однак сама освіта греко-католицьких священиків набрала таких форм, які могли тільки відчужити цих єдиних представників української інтелігенції від свого народу. 3 перемогою в австрійському уряді після смертi Йосифа II консервативного напрямку (1790 р.) це відчуження посилилося. Систематична проповідь серед селянства сервілізму й лояльності щодо австрійської влади стала традиційною в церковній та освітній діяльності уніатського духовенства. Єдиною метою його суспільної активності було добитися зрівняння в ycix свoїx правах з латинським (римо-католицьким) духовенством. Водночас вище уніатське духо-венство стало все більше підлягати полонізаторській політиці місцевої влади у Галичині. "Єзуїтсько-шляхетський дух огортав помалу й нижче руське духовенство, а наставники далі робили своє". У результаті українське населення поділилося на два взаємовідчужені стани - "попів та мужиків, котpi меньше розумілися i менше ненавиділися, ніж коли-небудь".
Ti ж священики, які заявляли про "людські права", "чоловічу гідність", прагнули відстоювати народні інтереси, піддавалися переслідуванням з боку поміщиків. Тому "попи, стаючи напарохію, мусіли зрікатися i тих мізерних зав'язків думки та потягу до свободи, котрих могли набратися в школі, i смирно ставили "крухими", повільними панськими підданими".
У цілому ж, до революційних подій 1848 р. абсолютну більшість уніатського духовенства становили, за словами I. Франка, "пасивні попи", які були зайняті лише виконанням священицьких обов'язків та справами свого матеріального добробуту. "Не такі були часи, щоб могли в них родитись i виростати сильні натури, а як котрі такі й вихапувались, то швидко їм усяка власть зуміла доїхати кінця. Примipом можуть служити Шашкевич, Вагилевич, Могильницький i др. передові попи в тодішній галицькій молодіжи".
I. Франко та М. Павлик неодноразово підкреслювали, що у своїй діяльності члени угруповання "Руська трійця" (М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький та їxнi ідейні однодумці) виходили не з духовних, а чисто світських інтересів. М. Шашкевич прагнув, з одного боку наблизити українську інтелігенцію до народу, а з другого - просвітити народ. У його творчості чітко простежується протест проти панщини, яка була однією з головних перешкод на шляху народної просвіти. Своїми думками i вчинками "Руська трійця" розходилась з усім уніатським духовенством, тому його верхівка доклала уcix зусиль для організації розправи з учасниками нового літературного та суспільно-політичного руху серед галицьких українців. Відповідно до цього М. Павлик розглядав діяльність "Руської трійці" як першу в Галичині "революцію против загалу руського духовенства, особливо вищого" .
Сучасний канадський дослідник українського походження Дж.-П. Хімка стверджує, що переродження
Loading...

 
 

Цікаве