WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Греко-Католицька церква в культурнонаціональному розвитку Галичини і Закарпаття - Реферат

Греко-Католицька церква в культурнонаціональному розвитку Галичини і Закарпаття - Реферат


Р Е Ф Е Р А Т
На тему: "Греко-Католицька церква в культурно-національному розвитку Галичини і Закарпаття"
План.
1. Адаптація греко-католицької церкви.
2. Утворення єпархій.
3. Греко-Католицька церква на українських землях під владою Польщі, та ін. держав.
4. Роздуми Франка та Павлика про Греко-Католицьку церкву.
5. Суспільно-політична активність Греко-Католицької церкви.
1. Адаптація греко-католицької церкви
Проблема адаптації є надзвичайно важливою для тих соіальних й етнічних груп, які не мають власної держави, а в даному разі - й церков, що не отримують допомоги з боку держав, на території яких вони розміщені. Історично закарпатські русини (закарпатці) були народом без власної держави, а їхня Греко-Католицька церква в південних районах Карпат змушена була функціонувати в умовах політичних систем, які протягом трьох з половиною століть формально підтримувалися Римо-Католицькою церквою в Угорському королівстві та Словаччині, протестантською церквою в Семиграді або комушстично-атеїстич-ним режимом у Радянському Союзі та сощалістичній Чехословаччині. Греко-Католицька церква i її вipнi змушені були пристосовуватися до реально існуючої політичної системи.
Самий термін "адаптація" вказуе на те, що icнyє норма, від якої особа намагається звільнитися для того, щоб пристосуватися до iншої норми, відповідної тому політичному й соціальному середовищу, в якому вона живе. Щодо греко-католиків Закарпаття, то їхня первинна норма характеризувалася наявністю в бого-служінні літургії св. Івана Золотоустого церковно-слов'янською мовою, використанням замість григоріанського календаря юліанського, здійсненням євхаристії "під двома видами" (хліб i вино). Ця норма виявлялася також у культивуванні певних звичаїв, зокрема в неприйнятті целібату парафіяльним духовенством, відгородженні вівтаря від вірних іконостасом, церковному cпiвi без акомпанементу тощо. Ці та інші елементи разом творили "руську віру", сповідники якої були носіями руснацького (русинського) етносу i майбутнього народу - складової частини укpaїнської нації.[ Людина і світ, ст. 3]
Досліджуючи феномен етноконфесійної адаптації греко-католиків Закарпаття, спостерігаємо в них три групи з власними адаптивними особливостями: 1) пуристи, 2) адаптовані, 3) асимільовані.
Пуристи ідентифікують себе з даною традиційною нормою й уникають будь-яких, навіть найменших змін засвоєного канону. Уже в XVII ст., коли унія була запроваджена на териториї всього Карпатського регіону, деякі священики, наприклад Михайло Андрела, наполегливо протидіяли будь-якому поєднанню чи навіть зближенню з католицьким світом, оскільки вважали, що це "зіпсує чистоту руської православної віри". У XIX ст. з'явилися iншi пурис-ти, такі як Адольф До-брянський, який був керівником організаційного комітету "Автономії ка-толиків Угорського королівства" i виступав на захист Греко-Католицької церкви перед наступом мадяризації i латинізації. Традиції пуризму у Сполучених Штатах Америки в кінці XIX - першій половині XX ст. захищали деякі греко-католицькі священики, серед них Олексій Тот i Орест Чорняк, які вбачали загрозу греко-католицькій нормі внаслідок впливу римо-католицького обряду.
На протилежному боці знаходилися асимільовані, тобто особи, готові на прийняття змін, необхідних для пристосування до політичних i соціальних стандарта пашнівної культури. 3 цієї причини в XVII ст. єпископи Семеон Ольшавський i Гавриїл Блажовський відмовилися від посад апостольських вiкapiїв i віддали всю Мукачівську єпархію під юрисдикцію римо-католицького єпископа в Егepi. У другій половині XIX ст. єпископи Штефан Панкович з Мукачева i Штефан Новак з Пряшева, а також світські й духовні діячі "Центрального комітету греко-католиків у Будапешті" зробили все можливе для впровадження в парафіяльних школах замість русинської, а в літургії замість церковно-слов'янської мадярської мови - спочатку в парафіях Гайдудорозького вікаріату, а потім в усій єпархії. [Людина і світ, ст. 4]
Діючи таким чином, асимільовані вважали, що зміцнять Греко-Католицьку церкву в умовах мадяризації, яка планомрно здійснювалася угорським урядом перед Першою світовою війною. Схожа ситуація виникла у США після Другої свiтовoї війни, коли кілька єпископів i священиків замінили церковнослов'янську мову літургії i русинську проповідь на англійську, прийняли західний гри-горіанський календар i навіть скасували іконостаси, намагаючись наблизити свої східні (греко-католицькі) церкви до римо-католицьких, щоб у такий cпociб пристосуватися до "американської норми".
Поміж пуристами й асимільованими серединне становище посідають при-хильники адаптації. Вони здатні оцінити суспільні та політичні реалії, в яких живуть, i намагаються пристосуватися до них, не піддаючи ризику свою власну релігйну й національну ідентичність. Першим між адаптованими був Василь Тарасович, який у першій половині XVII ст. виконував функції єпископа Мукачева. Хоч Тарасович i підтримував ідею унії, але розумів, що особлива ситуація, яка складалася в 30-40-х pp. XVII ст., - зміцнення політичної позиції Семиградського протестантського володаря, котрий всіляко намагався протидіяти зближенню з його габсбурзьким католицьким ворогом, - вимагала підтримки православ'я.
Діючи таким чином, "православний" Тарасович створив необхідні переду-мови для свого наступника Парфенія Петровіча, який став першим уніатським єпископом Мукачева. До адаптованих також належав єпископ Михайло Ольшавський, який у XVIII ст. склав присягу на вірність Егерському (ма-дярському) єпископу й водночас домагався незалежності для Мукачівської єпapxiї, що й сталося за єпископства його наступника Івана Брадача. Більш сучасним прикладом адаптації є діяльність єпископа Василя Ткача після 1929 р. він погодився на впровадження папського декрету про целібат греко-католицьких священників, але водночас вимагав збереження інших елементів східного обряду. До нових політичних обставин після Другої світової війни намагалися адапту-ватися єпископи Павло Гойдич з Пряшева й Теодор Ромжа з Мукачева. Їх зусилля могли б стати плідними, якби не комуністичний режим у Радянському Союзі та Чехословаччині, що за будь-яку ціну прагнув покінчити з греко-католицизмом.
Як же практично i на якому етноконфесійному тлі відбувалися процеси асиміляції та адаптації у Закарпатті під владою Австро-Угорської iмперії? Згідно з переписом парафій Мукачівської греко-католицької єпархії (1806 р.), на початку XIX ст. в ній у 724 первинних парафіях i 1660 філіях проживало 541 963 вipyючих греко-католиків i 705 священиків. 293 філії мали церковні приміщення. 3 волі світських властей у період "упорядкування парафій" кількість їx i свя-щеників постійно зменшувалась.
У цьому поліетнічному peгіoнi проживали русини, румуни, угорці, словаки. Найбільшим мicтом єпapxiї був Гайдудорог, де тоді проживало 5198 греко-католицьких парафіян. У парафіях з церковно-слов'янською літургічною мовою було зареєстровано 3664, а впарафіях з румунською мовою - 1534 віруючих. Водночас кількість греко-католиків у кpaї розподілялась таким чином: в Ужгороді - 2372, Мукачеві - 959, Берегові -195, Пряшеві - 293, Наїредьхазі - 762, Надька-ролі - 1564, Сатмарієтметі - 1607, Шаторальуйхелі -1396, а також 705 свяще-ників, 120 монахів, 100 вчителів, 120 кліриків (семінаристів) - усього 1011 служителів культу.
Більшість парафіян єпаpxiї становили русини:
їx було 345 786, тобто 63,8% від ycix греко-католиків. Але в жодному комітаті (повіті) русини не складали 100%

 
 

Цікаве

Загрузка...