WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Дискурсивні взаємодоповнення розвитку української літератури та становлення національної освіти - Реферат

Дискурсивні взаємодоповнення розвитку української літератури та становлення національної освіти - Реферат

кафедрою письменство було також. У цій своїй якості воно, ніби мітологічний перевізник через вогненну ріку, перевело Україну через провалля Першої світової, катастрофу визвольних змагань, апокаліптично-міжвоєнні 30-ті, античну трагедійність епопеї УПА. Майже кожен з тих молодих людей, які напередодні або після великої української революції 17-го відкривав "історію як двері", поряд з материним рушником та вишитою сорочкою тримав у своїй дорожній торбі дві обов'язкові книги - "Кобзар" та "Історію українського письменства" Єфремова.
Українська література й українська освіта отримали можливість говорити на повен голос тоді, коли на політичній карті світу остаточно утвердилась нова держава - спадкоємиця Гетьманщини й УНР. Полишаючи на боці проблематику діалектичного розвитку процесів у нашому письменстві (т. зв. "карнавалізація" і феномен БУ-БА-БУ, взаємне поборення "станіславської" та "житомирської" шкіл, розвиток постмодернізму в його конфліктних зіткненнях з реалістичною манерою письма - все це потребує окремих студій), підкреслимо, що викладання української літератури на початку 90-х (принаймні до року 95 - 96-го) - це увиразнювалось найрельєфніше - ґрунтувалося на внутрішньо конфліктному поєднанні двох напрямних: масиві радянських освітніх практик, що спиралися на власну логіку, власну чітку ієрархію імен та творів і власну виховну мету, та спочатку досить спорадичних, проте чим далі, тим численніших вкрапленнях нових літературних фактів. Риторична практика доби пойменовувала це "заповненням білих плям".
Треба відразу ж наголосити, що в підсумку цей процес можна однозначно позначити знаком "плюс". Іншого вибору і не лишалося, адже з часу написання курсів історії українського письменства, що належать перу Єфремова, Чижевського, Возняка, минуло більше, ніж півстоліття. Просто забрати зі столу вчителя радянський підручник з літератури, поклавши йому натомість якусь із названих книг, додавши до них "Розстріляне Відродження" Ю.Лавріненка, - це виглядало б принаймні абсурдним. Не менш важливою у цьому процесі була й проблематика усвідомлення того, чим, власне, окреслювався "радянський канон" української літератури. У період Хрущова - Брежнєва він у "дожовтневій" своїй частині, безсумнівно, спирався на класичну схему національних літературних артефактів, накреслену С.Єфремовим: "Слово о полку Ігоревім", Вишенський, Сковорода, Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, Шевченко, Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Франко, Леся Українка, Тесленко, Коцюбинський. Основою своєю ця, підкреслимо ще раз, схема "дожовтневої" української літератури (період після 17-го фальсифікувався тотально) була і адекватною, і національно відповідальною. Безсумнівно, її належало доповнити і постаттю П.Куліша, з якого, всупереч всім історичним фактам, робили ворога Т.Шевченка, і творами на взір "Історії Русів", історичними поемами Руданського "Іван Мазепа" та "Іван Скоропада", прозою Кониського та Мови-Лиманського. Конче необхідно було вилучити зі шкільних підручників цілковито ненаукові наративи на взір того, що Шевченко перебував під впливом естетичної концепції Бєлінського, а Франко своїм "Мойсеєм" прогностично вияскравлював постаті вождів майбутньої більшовицької революції. Та це все були штрихи - почасти важливі, почасти другорядні... Головне, що в процесі розвитку літератури, нехай і на підсвідомому рівні, школа 60 - 70-х оприявнювала (як структуротворчі) три визначальні для літературознавчої концепції Єфремова ідеї: ідею свободи людини в широкому розумінні, визвольно-національну ідею та поступову течію народності у змісті і формі. Адже погодьмося, що заперечувати автентичність "Слова...", народність Шевченка чи соціальні імперативи творчості класиків лише для того, аби "опонувати" радянській педагогіці, - то принаймні недалекоглядність, якщо не сказати більше. Одначе нині, з висоти нашого досвіду, можемо твердити: в освітянських реформах 90-х та недалекоглядність, а може, навіть і щось значно більше, ніж недалекоглядність, відлунювала спочатку стиха, а далі все голосніше й голосніше, перетворившись на початку ІІІ тис. на суцільний монолог постмодерних деконструкторів.
Промовистий факт: ще 1976 р., у розпал "застою", коли в компартійних брошурках прізвище Єфремова супроводжувалося суцільними прокляттями, у т. зв. "вільному світі" лунало тим прокляттям щось абсолютно суголосне, хоча нібито й з іншою ідеологічною підосновою. "Молодий і перспективний" дослідник Джордж-Григорій Грабович публікує цього року на шпальтах "Сучасності" статтю "Сергій Єфремов як історик українського письменства", у якій читаємо буквально таке: "...Естетичне розуміння літератури... Єфремову...ніяк не промовляє... Наголосивши суспільну, навіть активістичну ролю для літератури і літературознавства і зазначивши, що власне ефективне виконання таких завдань є суть і ціль літератури, Єфремов входить у такт з офіційною догмою... Таке уявлення про літературу легко провадить до п'ятирічки для Спілки письменників" (принагідно звернемо увагу і на неповторно пластилінову "українську" мову п. Грабовича - Авт.). Отже, єфремівської спадщини треба якнайшвидше позбутися, а натомість буде утверджено що? Тоді відповіді на це питання ніхто не дошукувався, усе списувалося на "молодечий максималізм" та "вільний творчий пошук". Одначе, щоб зрозуміти логіку кожного процесу, треба брати до уваги його найбільш розвинуту фазу; іншими словами, задум реформаторів початку 90-х, які всіляко ганили народництво і "соціальну заангажованість літератури", стає зрозумілим нині, коли громаду ошелешили статтями про те, що Шевченко - це кривавий психопатичний поет, від впливу якого треба оберігати дитячі душі... Наприкінці 2001-го Г.Грабович, великий метр і володар заокеанських грандів, вершитель філологічних доль у редагованому ним часописі "Критика", пише вже абсолютно відверто: "До речі, чи не варто бодай на якийсь час, а може, і взагалі, припинити викладання літератури в школах? Ніхто, звісно, не заборонятиме школярам читати, що ті хочуть. Важливо припинити шкільні екзегези про літературу, зокрема її історію. Нехай вона, як і, скажімо, філософія, почекає до студентської парти: деякі речі таки не для дітей. Користь буде обопільна - і літературі, яку тепер нівечать інфантильними спрощеннями (здебільшого дешево-патріотичного штибу), ішколярам, яких програмово дурять такими нонсенсами, як "Велесова книга", та казенною індокритинацією привчають ненавидіти літературу".
Сказано більше, ніж достатньо. Пан Грабович тільки чомусь сором'язливо замовчує, що його мрія вже одного разу в українській історії була здійснилася. Тоді в школах не викладали ні систематизованих курсів української історії, ні літератури, а максимальний рівень освіти передбачав оволодіння азами грамотності та арифметики - для того, аби люди могли ясно зрозуміти накази окупаційної адміністрації. Це було в 1942 - 43 рр., у часи створення рейхскомісаріату України, гауляйтер якої Еріх Кох провадив саме таку освітню політику. Зрештою, читаючи подібні інвективи несамовитого гарвардського глобалізатора, мимоволі погоджуєшся з І.Дзюбою, який у есеї "Україна перед Сфінксом майбутнього" зазначає: "Глобалізацію... можна розглядати як "капіталістичну" альтернативу комуністичної ідеї інтернаціоналізму, з тим, однак, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний зміст. Принаймні теоретично пролетарський інтернаціоналізм передбачав
Loading...

 
 

Цікаве