WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Дискурсивні взаємодоповнення розвитку української літератури та становлення національної освіти - Реферат

Дискурсивні взаємодоповнення розвитку української літератури та становлення національної освіти - Реферат

цю добу наш культурний та літературний дискурси, сказати б, усталились, набули чітких обрисів. Виформувалась, почала набирати інституційного завершення й українська освітня справа. Наші педагоги від рівня аматорських недільних шкіл, що їх засновували київські українофіли на початку 60-х (традиція козацьких колегіумів була, на жаль, не з української вини перервана), перейшли до створення фахових підручників, вироблення концептуальних освітянських проектів. Варто нагадати, що в цей час з популярними підручниковими викладами української історії, літератури, фольклористики виступає ціла шерега першорядних учених: В.Антонович та М.Драгоманов (вони особливу увагу звертають на часи козаччини та її боротьбу з османською загрозою), славетний український прозаїк І.Нечуй-Левицький (він дає підручникового штибу тексти, де популярно розповідає про світогляд нашого народу, про історичні події в Україні за Гетьманщини), буквар-читанку для шкільного читання уряджує П. Куліш, підручники для арифметики складає О.Кониський - автор духовного гімну "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". В "Основі" друкуються статті, де аналізуються нові підручники та обговорюються шляхи впровадження рідної мови в освіту. У цьому комплексі вершинною з'явою став Шевченків "Буквар", де в єдиному чуттєво-інтелектуальному просторі об'єднано маєстетичну українську духовність та героїчну народну епіку. Про роль і місце поета у процесі становлення національної освіти, про особливу Шевченкову "тональність" її акустичних обертонів П.Кононенко у своєму дослідженні "Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі" підставово зазначає: " Для перспективного виховання-навчання потрібна мудрість. Але що таке мудрість та ще й своя? Найперше - найглибша, на рівні серця і розуму, спорідненість зі своїм народом, повна етнонаціональна самоідентифікація. І це тим важливіше, що в Україні незрідка панують національний нігілізм та відщепенство, маразматична психіка "кирпо-гнучкошиєнкових", які, "залазячи на небо", безсоромно декларують:
І ми не ми, і я не я.
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий.
А більш нікого...
Особовий і соціальний егоцентризм, як і національний та моральний антипатріотичний нігілізм, завжди йшли в супрязі. Вони деформували індивідів. Тож не випадково Т. Шевченко найбільш гротескно зображує тих "революціонерів"-антипатріотів, котрі "вільнодумствують в шинках", але в житті є бездумними і безпринципними, готовими визнавати навіть те, що вони "Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі". А в підсумку - "славних прадідів великих Правнуки погані!".
З іншого боку, розвиток освіти й літератури, особливо в Україні підросійській, наражався на постійний спротив імперського центру. Тільки незначна дещиця українських книг потрапляла до рук сільського школяра, у переважній більшості він був змушений задовольнятися духовним харчем, виготовленим за рецептурою єдинонеділімщиків. У Грінченковій статті "Яка тепер народна школа в Україні" читаємо: "Гляньте ви на читанки шкільні, і скрізь одно бачите: зовсім нічого про Україну, або якась нікчемна плутаниця, а часом таки й брехня. А замість історії української скрізь історія московська викладається так, мовби то вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що ступнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Петрові, похвали Суворовим, Корниловим, Скобелевим і всій російській солдаччині! Тут "усякі подвиги" рабської вірності. Читаєш усе це - і одчай тебе обнімає: скрізь великодухі монархи та вірні їм раби, - раби рабують, а монархи - милують чи карають. Ані проміння надії, що може інак бути... З школи, з книги, навіть звідти, звідки світ мусів би йти, нам проповідувано рабство". Ще гіршою виглядала ситуація зі шкільними бібліотеками: "Візьміть ви книжки не до науки в класі, а ті, що складають шкільну бібліотеку, що додому читати даються, - і там те саме... Слова про найкращих синів України, про найкращих борців за її волю, за народне щастя, за світ ви там не шукайте... Про народ, як він творить історію, і згадки нема: там пани, що велять своїм рабам, і більш нічого" (поглянувши на деякі підручники в нині сущій Україні вільно зауважити, що не надто багато чого з "глухих" Грінченкових часів змінилося).
Література й освіта - дві рідні посестри українського відродження - повсякчас доповнювали та взаємозбагачували одна одну. І удари, спрямовані на послаблення письменства, твореного рідною мовою (цензурні утиски, Валуєвський циркуляр та Ємський указ), з неухильністю зумовлювали і втрату наших позицій на "освітньому фронті". А між тим, саме українська література була найбільш помічною в піднесенні освітнього рівня затероризованого московською школою і церквою загалу, бо тільки в літературі і через літературу селянин (селянство тоді становило більш, ніж 90 % українського етнічного масиву) міг спізнати і власну історію, бодай у белетристичній формі, і долучитися до джерел вітчизняної ментальності, непроминальної нашої "філософії серця". У своїй народознавчій книжці "Перед широким світом", де головний наголос робиться на особливостях сприйняття селянством творів українських і зарубіжних класиків, Б.Грінченко наголошує на цьому особливо: "Ще давно, скільки років назад, читаючи "Марусю", сам я обурювався на Квітку за сентименталізм... та за Наумове резонування. Отже тепер, читаючи цей твір простим людям, я побачив, що вони не помічають сентименталізму. Те, що мені здається сентиментальним, чого не бува в житті, те вони вважають за прикмети ідеалу, і це робить їм намальований образ ще кращим, ще ріднішим і ближчим до серця"; "...Конче треба пускати в широку всі твори Марка Вовчка: цей автор занадто значна в нас постать і має велику вартість, що ми мусимо познайомити з ним народ, як треба"; "Я завважу, що з усіх творів д. Мирного (йдеться про роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні" - Авт.) цей твір запевне найбільше читатиметься на селі... Проста народна мова, зрозумілий селянинові виклад, широка й правдиво написана картина народного життя, в якій зачеплено найближчі й найпекучіші народові справи, - все це вкупі з великою силою малювання мусить придбати повісті багато читачів на селі".
З повищезазначеного зрозуміло, що континуїтет обговорюваної проблематики спирається на два наріжних камені - спільну генетичну закоріненість літературного та освітнього дискурсів у міфопоетичних углиб'ях праісторії та достоту українську, лише нашому підсонню іманентно притаманну паралелізацію цих дискурсивно-духовних практик у тягу їх подальшого становлення й розгортання. Чи цяособливість характерна лише для України? Так, принаймні на обширах центрально- та східноєвропейських, бо сусідні нам етнічні спільноти мали й інший, відмінний від нашого, шлях самоусвідомлення та державного вивершення. Ще О. Білецький констатував, що українське письменство, на відміну від, скажімо, російського та польського, "було одразу всім": політичною трибуною, культурологічним часописом, науковою студією (згадаймо ті ж таки "Хіба ревуть воли, як ясла повні", що їх читали Грінченкові селяни: перед очі маємо, фактично, перший соціологічний трактат, що в ньому досліджувалось наддніпрянське село від введення кріпаччини Катерини ІІ - аж до бурхливого розвитку капіталістичних відносин після реформи 1861 р.)... І академічною
Loading...

 
 

Цікаве