WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Визволення... смертю (Марія Крушельницька) - Реферат

Визволення... смертю (Марія Крушельницька) - Реферат

сільського життя-буття: кури обов'язково підуть у чужий город - і такі кури в Горпини. Але ж коли Горпина разом із Василем проганяють чужих курей, то сусіда з чоловіком Гнатом не просто гонять дріб зі своєї обори, вони, засліплені заздрістю й ненавистю, побили кілька курок Горпини. А коли ця, виведена з рівноваги, хотіла бодай словами віддати обмовниці за її жорстокість, "... великий кіл, що його сусід обтісував, полетів у голову Горпині".
Трагічний кінець кардинально змінив початковий затакт твору, що заповідався з елементами легкого гумору.
Оповідання "Щоб люди не сміялись..." (Наша книга: Альманах "Жіночої долі" з додатком календаря на рік 1929. - Коломия, 1928. - С.111 - 115) написано у традиційному ключі соціальної прози, де в центрі художньої обсервації авторки одвічна тема нещасливого подружжя. Фабула твору нескладна: Ганна, ошукана молодиком, "для котрого пожертвувала все, а він живе щасливо з другою...", вийшла за підстаркуватого, аби лишень не посивіти у дівках. Дмитро - типовий сільський п'яничка, усю господарку звалив на її плечі. А вона, "хоч і бунтується душа, та руки хапають зароботу, може з привички, а може із вродженого замилування до праці... Праця завсігди розважує Ганну. Та тільки це не праця, це ярмо. Стільки літ вона не знає відпочинку, зимою й літом сама оре, сама сіє і жне, косить і звозить, ба', й молотить, хиба часами хто із сусідів поможе, бо її п'яниця все в корчмі, а як не в корчмі, то спить де-небудь під оборогом або в стайні. Проспиться - зараз чіпається за що-небудь, поб'є її й знов до корчми...".
Авторка веде так розповідь, що за спадної сили описом поперемінне наростає психологізм характеру, навіть з'являється новелістична "рваність" діалогу (прихід злої Феськи-намовниці утопити чоловіка), внутрішнього монологу, що, власне, і "тримає" читача в напрузі.
Очевидно, Ганна, вихована на традиційних канонах християнської моралі, не здатна на злочин, хоча деякими селянками він вважавбися справедливою помстою. Та Ганна... "Ганна скипіла. Тільки образи на одну хвилю забагато! Вона насилу піднеслася з порога й, наче непритомна, з криком кинулася за чоловіком, що пішов до хати.
Лють, викликана образою, додала їй сил; вона відплачувала чоловікові за всі побої, її спрацьовані руки аж омлівали від натуги. Вона била його, обтовкаючи собі руки до його твердих костей, що викликувало в неї біль і ще гіршу злість. Він оборонявся, як міг, а більш кричав і ганьбив її, й вона кричала, як непритомна. Врешті, сили покинули її, вона впала, з чого скористав її п'яниця: вхопив з кута палицю й був би вбив, коли б на крик не збіглися сусіди й не оборонили нещасну.
Його вивели з хати, її поклали на постіль, обмили з крови й холодною водою приводили до пам'яти...".
І, нарешті, авторка пропонує розв'язку: просто втекти від гріха. Звичайно, жаль надбаного в господарстві, але є щось вище - вивільнення з фізичного й духовного рабства.
"Ганна не спала. Поволі вертала рівновага до її зболілої душі. Вона згадала свою гарну молодість, згадала й те, що примусило її добровільно зломати своє життя... Вона не знає, що сказати про своє життя за тих останніх п'ять років, що живе з Дмитром, бо се не життя, це одна мука, це неволя, а ще на кінці вона має стати душогубкою?!
Знов здавило в грудях, у льодові окови взяло й серце й душу.
Все життя своє віддати на посміх... Засміють, аж тепер засміють її й стареньку матір!..
Нізащо! Нізащо в світі!
На Ганну повіяло жаром, полумінь вдарила в лице, обняла голову. Вона зірвалася з постелі, забігала по хаті.
Геть, геть з тої хати! В світ за очі від страшних думок! До мами, до рідної хати!..
Аж радісно зробилося на згадку рідної хати. Ганна закинула сердак на плечі, зав'язала хустку й, не оглядаючися, вибігла з хати. Ноги під нею вгиналися, голова крутилася, йшла наче п'яна, але поспішала, швидче, швидче...".
Перо Марії Крушельницької було освячене щедрим умінням тонко виписувати жіночі характери, "прясти" основну нитку, попри яку мережилися інші, дрібніші й тонші, але разом, у сув'язі створювали цікавий зміст. І в "Прокльоні" (ЦДІАЛ. - Ф.311 (А.Крушельницького). - Оп.1. - Спр.187. - Арк. 1 - 7), як і в подібних за задумом оповіданнях, письменниця обстоює той креглик жіночої долі, що зветься сімейним щастям (першопублікація: Нові шляхи. - 1931. - 4.4. - С.40 - 45; 4.5. - С. 161 - 165; 4.6. - С.257 - 261; 4.7 - 8. - С.348 - 351).
Моральні зрізи людських душ, взаємин у сім'ї та суспільстві прочитуються в оповіданнях та новелах "Мати", "Скарб Оксани", "Вона".
По суті, "вічні" питання соціальної та майнової нерівності, підупалих моральних устоїв сім'ї, родини продовжує розробляти письменниця в оповіданні "Також голова родини" (1903) (аналізую за публікацією: Дзвін. - 1990. - № 1. - С.35 - 38).
У цьому творі авторкою вдало виведено тип чоловіка нижчого за етичними нормами, бездушного й безбожного. Більше двадцяти літ він "жив цілою губою", а шестеро дітей не мало й що в рот узяти. Доведена до фізичного та морального розладу жінка, прикута хворощами до ліжка, видихає з останніми силами словесне прокляття чоловікові, жене його з хати.
Читач, звісно, шукає відповіді на одвічне: хто винен?
Авторка через діалог доні Ольги з батьком, помираючої - з чоловіком утверджує художню правду життя, узагальнює: "Ой, така вже наша доля...".
Прозаїк Крушельницька кохалася у малих формах, де, наче в сонцем осягнутій рамці, вміщувалося змістове ядро її образної думки, метафоричного висловлювання, нерідко - якогось модерново-метафоричного "видиху" пережитої миті, хвилевого зранення душі. І тоді, як у Осипа Турянського чи Леся Гринюка, на поверхні образного малюнка були нібито словесні чічкування, насправді ж - поміж рядками глибинно кільчилася оригінальна думка. А це вже - майстерність.
Вчитаймося в оці два безсюжетні й безконфліктні зариси письменниці з циклу "Думки" (Жіноча доля. - 1935. - 4.19. - С.6 - 7) і відчуємо, як наше око вертить невидимим промінцем пізнання взаглиб, звідки слово виймає думку, обпалену і часом, і пережитим, і надіями.
"На дні душі в мене ховаються скарби, скарби неоцінені. Я їх бережу не тільки перед руками, пожадливими на чужу власність, але й перед очима нахабних, що ті мої скарби мірили б своєю мірою, обезцінювали б я тандиту, що подибується на кожному кроці, у кожній придорожній крамничці...
Мої ж скарби небагато ріжняться на око від багатьох шкляних прикрас, що ними прикрашуються всі жадні похвал та уваги химерної юрби - як дивитись на них байдужо, як недооцінювати їхньої вартости...
Я ж бережу їх на дні душі, бо тільки тоді вони мої, тоді їх
Loading...

 
 

Цікаве