WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст. - Реферат

Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст. - Реферат

нашого часу. У жодній іншій країні літописання не стояло на такому високому рівні, як у Київській Русі. Жоден інший народ світу не створив нічого рівного нашому стародавньому літопису.
Беручи до уваги цілком слушні зауваження дослідників літописання щодо тенденційності пізніших його зразків, М. Ю. Брайчевський дійшов висновку, що вся початкова історія Русі була сфальсифікована публіцистами XI-XII ст. Причому, йдеться не про можливість вилучення якоїсь частини інформації, що не узгоджувалась із варязькою концепцією походження Русі, а про свідоме перенесення подій IX ст. у X ст. і приписування всього зробленого Аскольдом князям-варягам Олегу й Ігорю, навіть Володимиру. Отже, якщо всі ці дані повернути на"законне" місце, то, за М. Ю. Брайчевським, отримаємо повний текст "Літопису Аскольда", а не скорочений, як у Никонівському зводі [4, 264-284].
"Літопис Аскольда" є однією з перших писемних пам'яток зародження Київської Русі. У 2-й половині ХХ ст. його реставрував, опублікував і науково прокоментував відомий український історик М. Брайчевський. "Літопис Аскольда" є писемною пам'яткою про часи правління київського князя Аскольда (860-882).
Сучасний видатний учений-українознавець П. Кононенко, який у багатьох своїх працях досліджував епоху Київської Русі взагалі та "Літопис Аскольда" [15, 16, 17] зокрема, вважає: "А роль "Велесової книги" та "Літопису Аскольда" якраз і полягає у прямому зверненні прапрапращурів до нашої етнонаціональної свідомості й гідності. Обидва твори відображають події другої половини першого тисячоліття нашої ери, віддзеркалюючи й їхню передісторію в причинах і наслідках. Отже, йдеться про нашу минувшину, від якої ми з різних мотивів, але, як правило, відмовлялися: вона, мовляв, спільна - або германо-слов'янська, або східнослов'янська. Так і не ставлячи запитання: а чи існували і які ж тоді були українці? Нагадаємо: у свій час не лише в Римській імперії, а й в імперії Карла Великого становище європейських народів було ідентичним нашому. Але жоден з тих народів не відмовляється від своєї праматеризни! Бо інакше воно належить кому? Якщо не їм, то семітам, а коли не семітам, то що - марсіянам? І це за умови, що наші пращури були мудрішими, допитливішими й далекогляднішими: ще в "Літописі Аскольда" дошукувалися істини - "звідки пішла руська земля…"" [15, 133-134].
Вивчаючи "Літопис Аскольда", вчені-українознавці отримують перші свідчення про походження і розвиток наших предків. Так, зокрема, в ньому йдеться: "…Від цих же сімдесяти і двох народів походить і народ слов'янський, від племені Іафета - названі норичі (нарці), які суть слов'яни. І від тих слов'ян розійшлися по землі і прозвалися своїми іменами - де хто сів, на якому місці. Ті, що прийшли і сіли над річкою Моравою, прозвалися моравою, а інші чехами нарікалися. Ті слов'яни прийшли і сіли над Віслою й прозвалися ляхами, а від тих ляхів прозвалися поляни ляські, а другі - лютичі, інші мазовшани, а ще інші поморяни. І ото слов'яни: хорвати білі, серби і хорутани. Так само від тих же слов'ян і сіли над Дніпром і нарікалися поляни, а другі - деревляни, бо сиділи в пущах, а другі сіли поміж Прип'яттю і Двіною і нареклися дреговичі, інші сиділи над Двіною і нарікалися полочани - заради річки, що втікає в Двіну, - ім'ям Полота. Словіни ж сиділи довкола озера Ільмень і прозивалися власним іменем "тобто слов'яни", а другі сиділи понад Десною і над Сеймом, і над Сулою і нарікалися сівер…" [16, 46-47].
Саме тому вчений П. Кононенко наголошує: "Знову бачимо: 1) пограничними лініями розміщення проукраїнських племен стають Карпати і Сіверянщина; про тих, що складатимуть суздальсько-московські землі, мовитиметься зовсім у іншому часопросторі - лише з ХІІ століття, коли Київська держава розгорне колонізаційний наступ на угро-фінські та татарські племена, понесе туди християнство, тим розпочне слов'янізацію та організацію державного життя; доти про єдине східнослов'янське плем'я не було й натяку; 2) структуротворними феноменами суспільно-державного життя слов'янських, як і інших, народів стають етноси і Природа" [16, 47].
Отже, традиція літописання склалася у Києві в ІX ст., але згодом поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді, Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично всі літописи у своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою "Повість минулих літ", де широко подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст. відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стає місцева історія.
П.П. Толочко, який досліджував і вивчав це питання, стверджував, що все ж літописання різних центрів Русі часів феодальної роздрібненості, незважаючи на відмінності у складі повідомлень і конкретній ідейній спрямованості, успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, притаманні "Повісті минулих літ" [31].
На основі заміток про діяння Володимира Святославича і його попередників, хрещення та побудову церкви Св. Богородиці складено перший літописний звід (996-997 рр.). При Софійському соборі у Києві написано звід (1037-1039 рр.), який закінчувався похвалою Ярославу Мудрому за його просвітницьку діяльність, за побудову града Києва, Софійського собору, Золотих воріт, монастирів Георгія та Ірини. З 60-х рр. XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі, де ігуменом Никоном складено звід, у якому розповідається про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), про походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів. Цей звід використав пізніше укладач так званого Початкового літопису (1093-1095 рр.), написання якого пов'язують з іменем ігумена Печерського монастиря Іоанна.
Такий довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі, поки на початку XII ст. не було складено "Повісті минулих літ" - найвидатнішого історичного твору середньовіччя. Автором-упорядником "Повісті..." був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Над Несторовим зводом у 1116 р. працював ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Редакційні втручання в літопис Нестора - Сильвестра хоч і спотворили істинний зміст більшості статей, все ж не змогли знищити цінний історичний твір. На думку Б. О. Рибакова, якому належить ґрунтовний джерелознавчий аналіз "Повісті минулих літ", Володимир Мономах і його син програли змагання з Нестором стосовно найдавнішої історії Русі [29, 216].
"Повість минулих літ" - це
Loading...

 
 

Цікаве