WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст. - Реферат

Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст. - Реферат

постійний тиск половецьких орд на її кордони. У 1169 р., коли війська Андрія Боголюбського взяли столицю Русі, Київська держава остаточно припинила своє існування [36, 143]. М. М. Тихомиров, у цілому визнаючи процеси дроблення Київської Русі на окремі князівства, все ж підкреслював, що вона і у XII-XIII ст. залишалася значною міжнародною силою у Східній Європі.
Згідно з Б. О. Рибаковим, час з 1132 по 1241 рр. краще називати не періодом феодальної роздрібненості, а початковим етапом зрілого феодалізму, кристалізації самостійних князівств-королівств. Він не поділяє думку істориків, які стверджували економічний занепад Середнього Подніпров'я і Києва у XII-XIII ст. [29, 35].
В. Й. Довженок підкреслював, що феодальні землі-князівства не являли собою чогось нового для Русі XII-XIII ст., а виникли з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Єдність Русі, на його думку, трималась на міцних економічних зв'язках, єдності матеріальної і духовної культури, мови, віри, усвідомлення необхідності боротьби із зовнішніми ворогами, спільності законодавства [12, 28-30].
З обґрунтуванням концепції єдності Русі та ролі Києва як економічного, культурного і політичного її центру аж до монголо-татарської навали виступав П.П. Толочко [30, 166-205].
Крім названих, важливими у вивченні історії Київської Русі є праці: П. Кононенка, І. Тоцької [31], А. Жуковської [13], А. Молдован [24], О. Мишанича [23], Ю. Асєєва, М. Котляра, В. Німчука [25, 26], В. Варламова. Більшість із них характеризується широким залученням для висвітлення окремих земель і міст, питань економічного, суспільно-політичного, етнічного і культурного розвитку Русі, писемних та археологічних джерел.
Упродовж тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Надто довірливе ставлення до них нерідко призводило до дослідницьких втрат. Нині користуватися літописними матеріалами значно простіше, чому сприяла велика джерелознавча праця багатьох вчених: С.О. Висоцького, Я.Є. Боровського [3], М.Ю. Брайчевського, П.П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших [18]. Літописи -невичерпне джерело, що вимагає від кожного дослідника самостійного критичного аналізу й осмислення.
Багато важливих свідчень про історію Південної Русі і Києва є в "Києво-Печерському патерику", в основу якого лягло листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того самого монастиря Полікарпом [27]. У "Патерику" вміщено не тільки унікальні замальовки київського життя, що донесли до нас імена художника Аліпія, лікарів Агапіта і Вірменина, а й проводиться ідея уславлення Києво-Печерського монастиря як загальноруського релігійного центру. Незважаючи на історико-літературний жанр "Патерика", він є повноцінним джерелом з історії Русі, що доведено О.О. Шахматовим, Д. І. Абрамовичем, А. Г. Кузьміним.
Із прийняттям християнства на наших землях поширилася старослов'янська, або староболгарська, книжна мова - мова православної церкви. Відтоді в Київській Русі існувало два варіанта мови: 1) церковно-слов'янська, яка стала державною мовою і була, ймовірно, мовою можновладців (саме нею написані всі літературні пам'ятки); 2) жива українська мова, якою користувалися в усному мовленні. На думку вчених, до 988 р. цією мовою написано багато пам'яток, які, однак, були знищені як язичницькі після впровадження християнства.
У Київській Русі співіснували, активно й плідно взаємодіяли дві літературні мови: старослов'янська, яка обслуговувала потреби християнської релігії (літургія, обряди, проповіді, житія тощо), та давньоруська, що функціонувала у світських колах (юридичні акти, листування офіційне та приватне, літописи, художня література). Ф.П.Філін запропонував таку схему літературного білінгвізму в Київській Русі: 1) церковнослов'янська мова двох типів: а) власне церковнослов'янська мова богослужбової та близької до неї літератури, б) слов'яноруська мова - мова оригінальних творів вітчизняних письменників; 2) давньоруська мова двох типів: а) мова ділового письменства й приватного листування, б) мова "повіствувальної" літератури (різних жанрів) [34, 15].
Обидві літературні мови Русі X-XIII ст. - давньоруська писемно-літературна і старослов'янська (церковно-слов'янська) східнослов'янської редакції - були могутніми знаряддями духовної культури й об'єднуючим чинником у державі.
У далекому минулому східних слов'ян зародилася і різноманітна усна народна творчість доби Київської Русі. З тих часів до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини [6]. Одними з найдавніших, найбільшими за обсягом і важливими у художньому та історичному відношеннях, вважаються билини київського, або володимирового циклу. Оповіді в них пов'язані зі стольним градом Києвом і його князем Володимиром "Красним Сонечком". Билини київського циклу складалися у Х-ХІ ст. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, котрі самовіддано боронили рідну землю від ворогів. Усні твори (перекази, легенди, пісні тощо) у всіх народів передували творам писемним, першими з яких у Київській Русі стали літописи.
Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної літератури, що тісно пов'язувалося з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.
Із зміцненням Київської Русі зростав інтерес до подій та діячів давно минулих часів. Виникали історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі. Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед інших країн і народів.
Літописання Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній, народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжкової еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до
Loading...

 
 

Цікаве