WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст. - Реферат

Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст. - Реферат


Реферат на тему:
Відображення в українській історіографії ролі Київської Русі у становленні державності ХХ ст.
Київська Русь (882-1132 рр.) - перша держава, яку створили українці в ІХ ст. Одна з наймогутніших імперій ранньофеодальної Європи, що відігравала велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і у світовій історії. Займаючи величезну територію (від Балтики, Льодового океану до Чорного моря і від Волги до Карпат), Русь являла собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це обумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність. Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало і зміцнювалось усвідомлення власної приналежності до світової історії.
Завершення процесів формування держави позитивно позначилося на культурному розвиткові як східнослов'янських племен, так і неслов'янських народів. Тому слід окремо висвітлити і проаналізувати рівень культурного розвитку Київської держави. Саме культура є мірою розвитку і окремих людей, і суспільства, держави, а загальнолюдські здобутки та багатовікова творчість народу стали мистецтвом, особливо у сферах архітектури і скульптури, живопису та, передусім, художньої словесності.
Вчений-українознавець П. Кононенко вважає, що поняття "культура" є одним з ключових у цивілізаційному часопросторі. Зокрема, він наголошує: "Для частини не лише аматорів, а й дослідників вона постає тільки як творчість у площині мистецтва, літератури, освіти, гуманітарно-духовних сфер життя народу. Історія ж засвідчує іншу реальність: культура - явище всеосяжне й охоплює сфери як свідомості, так і буття людини, суспільства, її і духовної, і матеріальної життєдіяльності" [15, 173].
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в осягненні культури Київської Русі існує багато проблем як теоретико-методологічних, так і практичних. Одним з найголовніших завдань, яке стоїть перед ученими-українознавцями, є доведення пріоритетного права українського народу на культурну спадщину Києво-Руської держави. Більшість російських учених, як у минулому, так і зараз, вважають цей спадок власністю великодержавної російської цивілізації. Саме тому в нашій розвідці ми будемо аргументовано доводити право українців на власну ранньосередньовічну державу Київську Русь та її величне культурне надбання.
Наукова новизна дослідження полягає у розкритті культурологічних аспектів в етнонаціональному державотворенні. Залучено сучасні фахові праці з цієї проблематики, використано комплексний українознавчий підхід, який допомагає не тільки дослідити цікаву наукову тему, а й вирішити поставлене питання в цілісно - інтегративній парадигмі. Застосовано порівняльно-історичний та типологічний методи.
Основним завданням даної статті є історіографічний огляд праць українських науковців ХХ ст., які досліджували і вивчали становлення мови, побуту, звичаїв та обрядів русичів ІХ-ХІІІ ст. Київщини, Чернігівщини, Галичини та Волині.
Проблема культури Київської Русі та її державотворчі аспекти тією чи іншою мірою привертали увагу українських учених. Їх переосмислення в контексті модерних міждисциплінарних досягнень надасть змогу збагатити вітчизняну науку, а використання комплексного українознавчого підходу дозволить всебічно висвітлити цю проблематику.
Дослідженню культури Київської Русі присвячена велика науково - літературна спадщина. На початку XX ст. помітно зріс інтерес істориків до окремих земель-князівств Русі. Вийшли у світ монографії: М. Грушевського, П. Голубовського, Д. Багалія, у яких підсумовані окремі дослідження; зібрані джерела історії Галицької, Волинської, Київської, Чернігівської, Переяславської та інших земель. Методологічно більшість із регіональних історій були близькими до праць M. Грушевського й інших істориків, які дотримувалися концепції прогресуючого політичного занепаду Київської Русі.
Ідею єдності Русі підтримав Б. Ключевський. Як і М. Костомаров, в історії Русі він вбачав боротьбу двох засад: з одного боку, політичне дроблення, а з іншого - збереження єдності. Круговерть князівських війн втягувала до своєї орбіти місцеве життя, місцеві інтереси. Вважаючи Русь XII ст. федерацією, заснованою на факті родинності правителів, історик не поділяв думку про цілковиту окремішність земель. У ній діяли зв'язки, які з'єднували землі в одне ціле, але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні й церковно-моральні [14, 200-202].
М. Грушевський у своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" два томи присвятив власне Київській Русі. Використавши широке коло писемних джерел, він показав усю суперечливість її історичного розвою. Впродовж XII ст. високого рівня розвитку досягли економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм занепадав. Історик, на відміну від більшості дослідників, навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Процес цей тривав аж до монголо-татарської навали, мав "застої та перерви", коли окремим князям вдавалося відновлювати "давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва".
Перша стадія цього розкладу завершилася князюванням Мстислава Великого, після чого почався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., рік взяття Києва військами Андрія Боголюбського, а фіналом - монголо-татарську навалу. "В сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в українсько-руських землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше" [10, 126-128].
Дискусії з приводу державно-політичного розвитку Київської Русі тривали завжди. M. M. Покровський вважав, що Русь була типовою феодальною державою, політична структура якої упродовж X-XIII ст. не зазнала якихось кардинальних змін [28, 98-100]. Пізніше аналогічну думку висловив Д. С. Лихачов, згідно з якою, усобиці давньоруських князів почалися відразу після смерті Володимира Святославича і тривали до монголо-татарської навали [20, 55].
У працях В. Й. Довженока бачимо іншу концепцію історії Русі, розвиток якої автор визначає як розвиток феодальної формаційної системи. Щодо державного устрою, то тут думки істориків розійшлися. Б. Д. Греков пов'язував розклад Київської Русі з економічним запустінням Середнього Подніпров'я, що спостерігалося з середини XII ст. C.В. Юшков, крім економічного чинника, причиною розпаду єдиної держави вважав князівські усобиці, а також
Loading...

 
 

Цікаве