WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Академік Арнольд Панасович Грищенко – мовознавець і педагог - Реферат

Академік Арнольд Панасович Грищенко – мовознавець і педагог - Реферат


Реферат на тему:
Академік Арнольд Панасович Грищенко - мовознавець і педагог
Ім'я Арнольда Панасовича Грищенка широко відоме давно й по праву вписане в історію українського мовознавства. Воно знане й у слов'янському лінгвістичному світі. Арнольд Панасович - доктор філологічних наук, професор, дійсний член Академії педагогічних наук України, дійсний член Академії вищої школи України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат премії імені І.Я.Франка Національної академії наук України. А ще він талановитий і творчий учитель, який 25 літ свого життя присвятив педагогічний роботі. Чверть століття очолює кафедру української мови в Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова (колись Київський державний педагогічний інститут імені О.М.Горького). Арнольд Панасович виховав цілу плеяду вчених-мовознавців (трьох докторів і двадцятьох шістьох кандидатів філологічних наук). До мовознавця Грищенка звертаються за порадою досвідчені вчені і лінгвісти-початківці й обов'язково одержують її. Усіх, особливо молодь, він підтримує, для кожного в нього знаходиться мудре й тепле слово. Арнольдові Панасовичу притаманне особливе чуття, винятковий дар знаходити лінгвістичні таланти, плекати їх, виводити на широкі наукові овиди.
Родом Арнольд Панасович з Чернігівщини - чарівного краю, запашні сіножаті, придеснянські луки, прозоро-сині озера і мальовничі ліси якого з великою любов'ю оспівав наш незабутній Олександр Довженко. Народився він 23 вересня 1936 р. на славній Сіверщині у невеличкому - на 120 дворів - селі Мутичеві Ріпкинського району. Багатьох цікавить, чому батьки дали своєму хлопчикові не українське, а німецьке? ім'я, до того ж - вельми рідкісне. Причина проста: Таїсі Іванівні Грищенко (1916 - 1972 рр.), матері Арнольда Панасовича, дуже сподобалося ім'я Арнольд, яким назвала свого племінника її найліпша подруга по педагогічному училищу. Тож коли з'явився на світ первісток, не думала, як його наректи.
Таїса Іванівна була першою вчителькою сотень мутичівських дівчаток та хлопчиків, вона вчила їх читати, писати, рахувати і, головне, по совісті жити - заронювала в їхні душі доброту, щирість, чесність. Батько Арнольда Панасовича, Панас Дем'янович (1906 - 1956 рр.), умів сіяти й орати, від природи був наділений мудрістю й хазяйновитістю. Як і тисячі талановитих сільських дітей, освіти здобути не зміг, тому натерпітися довелося немало. До війни довгий час працював водієм. Односельці шанували Панаса Дем'яновича за порядність, працьовитість, розум, тому й довірили йому відповідальну посаду голови сільської ради, яку він обіймав тривалий час після війни. З 1941 по 1945 рр. батько воював, був поранений, контужений, утратив слух, що й стало причиною смерті: не почув колишній фронтовик, коли потрапив до гамірного райцентру в службових справах, сигналу водія про небезпеку, опинився під колесами машини. Нелегко було простій сільській учительці виводити в люди двох хлопців (крім Арнольда, виховувала ще й молодшого сина - Геннадія, котрий, як і старший, став ученим і педагогом).
Таїса Іванівна присвятила своє життя дітям, робила все можливе, щоб вони здобули освіту. Арнольд міг би піти до школи раніше, та мати залишила його вдома ще на одну осінь, зиму і весну, бо хотіла, щоб не хтось із колег, яких шанувала, повів її дитину у світ знань, а вона сама. Швидко скінчилося безтурботне дитинство, минула мамина наука, почалося для Арнольда-школяра складніше життя. Треба було йти до семирічки в сусіднє село Красківське, що за чотири кілометри від Мутичева. У добру днину й у негоду ватага дівчат та хлопців долала восьмикілометрову відстань. Навчалися у другу зміну, додому поверталися затемна, де їх чекала різноманітна домашня робота. Арнольд завжди допомагав матері, бо ж знав, що всі сімейні турботи лежать на її плечах. Хлопець не цурався будь-якої хатньої роботи, умів порядкувати по господарству. Сільська вчителька часто брала старшого сина на підмогу, коли йшла до лісу по дрова, щоб натопити грубу в школі і не залишити без тепла своїх маленьких вихованців, які намерзлися й нагорювалися за роки воєнного лихоліття. Коли хлопець підріс, то траплялося, що й сам не раз виконував цю та іншу роботу. Про життя сільської інтелігенції післявоєнного періоду Арнольд Панасович міг би написати книгу, яка б з цікавістю читалася сьогодні. Хлопець був свідком того, як мама відбудовувала спалену фашистами школу, а згодом зводила нову, як щороку ремонтувала її, як заготовляла паливо і продукти харчування на зиму, як сама готувала вихованцям сніданки… Згадує про все це колишній сільський хлопчина з болем і тривогою, радістю світяться очі, коли мова заходить про неньку, котра, на жаль, рано пішла за одвічну межу, не побачила, яких наукових висот досягли її сини.
З 1951 по 1954 р. Арнольд Панасович навчався у Ріпкинській середній школі. Восени і навесні щодня ходив пішки сім кілометрів до школи, а взимку квартирував у чужих людей і лише на неділю приходив додому, щоб допомогти родині, наговоритися з мамою, похвалитися успіхами, узяти сякі-такі харчі. Вчився сумлінно, з великою охотою. Усі книги з Ріпкинської бібліотеки та навколишніх книгозбірень перечитав і не по одному разу. Цікавився різними науками, однак найбільше захоплювала його таїна слова, тому він твердо вирішив стати вчителем рідної мови та літератури, мріяв про філологічний факультет найпрестижнішого в Україні Київського університету імені Тараса Шевченка. Доля, проте, розпорядилася так, що Арнольд Панасович після закінчення зі срібною медаллю Ріпкинської середньої школи в 1954 р. вступив до Ніжинського державного педагогічного інституту імені М.В.Гоголя на відділення української мови й літератури історико-філологічного факультету. "Тоді прийняли на українське відділення лише одну групу студентів, здається, 27 осіб, - згадує Арнольд Панасович. - Усі ми були з середини тридцятих років минулого століття, стали свідками воєнного лихоліття, що його чи не найправдивіше описав Олександр Довженко в кіноповісті "Україна в огні", і обрали фах за покликанням, зі свідомої любові до рідної мови й літератури. Проблеми мотивації навчання, пошуку знань не існувало, хоч, звичайно, інколи й траплялися певні "відхилення від основної освітньої лінії".
Ніжин причарував А.Грищенка своєю ошатністю, а головне - величною минувшиною, багатою історією,
Loading...

 
 

Цікаве