WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Енеїда Івана Котляревського: погляди з минулого і сьогодення - Реферат

Енеїда Івана Котляревського: погляди з минулого і сьогодення - Реферат


Реферат на тему:
"Енеїда Івана Котляревського: погляди з минулого і сьогодення"
Тарас Шевченко
На вічну пам'ять Котляревському
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину.
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, -
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо, та й байдуже...
Минулось... пропало...
Згадай добре, - серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було як смеркає,
Защебече на калині -
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, -
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає:
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, -
Серце б'ється, любо...
І світ божий, як Великдень.
І люди, як люди.
Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В'яне, сохне сиротою.
Де дітись, не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, -
Защебече соловейко, -
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться.
Піде темним гаєм...
Ніби з милим розмовляла...
А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халяві, - піде луна гаєм.
Піде та замовкне - нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить.
Засне долина. На калині
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині, -
Пішла дібровою луна,
Луна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать.
Корови підуть по діброві.
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне - рай та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій,
Було так перш - тепер дивись;
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав.
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, -
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, - тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати.
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру - прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоть на одно слово,
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться серце на чужині.
Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке.
Поплив би на той бік - човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину.
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік Ідуть та ревуть.
А може, я й темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, по тім боці плаче, -
Сироту усюди люди осміють.
Нехай би сміяллсь, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай!
(Петербург 1838)
Іван Франко
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вздовж і вшир гонив.
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.
Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам'яному
Котитись стала - час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
1873
Микола Вороний
НА СВЯТО ВІДКРИТТЯ ПАМ'ЯТНИКА ІВАНОВІ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах,
В сподіванні страшної хвилини.
По широких степах ще котилась луна,
Марний відгук кривавої січі...
І надходила ніч непрозора, сумна,
Що, мов пугач, дивилась у вічі.
Де-не-де серед тиші ще хтось з кобзарі
Грав, неначе прохав на подзвіння;
То не дума була, то був лірницький спів,
Над труною тужне голосіння...
Ніч і тиша сумна присипляли усіх,
Навіть тих, хто і в бою не гнувся...
Коли раптом веселий зневажливий сміх
Серед мертвої тиші почувся!
І здригнулися всі у питанні німім:
Хто б посмів так одважно сміятись.
Коли звикли усі, щоб не вдарив той грім,
І від власної тіні ховатись.
Ще ж у пам'яті свіжа подія була.
Як в неволі сколав Калнишевський...
Хто ж сваволець, що мас відвагу орла?
То сміявся Іван Котляревський.
Він співав і сміявся.
І голос його
То лунав соловейковим співом,
То нараз затихав, - і він замість того
Реготався, охоплений гнівом.
Він до бою не кликав, бо знав, що у сні
Спочиває натруджена сила,
Що по довгій, столітній козацькій війні
Ніч столітня тепер наступила.
Він не плакав, бо серцем прозрів, що народ,
Відпочивши від мук лихоліття,
Зрозуміє причини колишніх пригод
І завдання нового століття.
Та він бачив, що люд той не мав голови,
Що вже пан свого краю цурався, -
Тоді жовч закипала у нього в крові
І він з панства того реготався! -
Так минали літа... І новітні співці
Відгукнулись на голос той дужий
Засвітились помалу в хатах каганці,
Прокидався слабий і байдужий.
І збирались один по однім вояки,
І під прапором правди святої
Виростали з землі, шикувались полки,
Чувся поклик: "До зброї! до зброї! ..."
Не неволя чужа і не сила меча -
Гаслом стало: освіта й наука,
Проти нападу злого і тьми і бича
Ся найкраща в житті запорука!
Та не всі вирушали, відкинувши страх,
Як ті лицарі славні, завзяті -
Ще багато їх спить, поховавшись в норах,
Ми не бачимо їх на цім святі!
Годі ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто літ!
Мабуть, виспались добре, нетяги?!
Чи ж сховали в душі ви святий заповіт?
Чи набралися сил і відваги?
День надворі! Нас кличе новий наш гетьман,
Не гетьман військовий, а культурний.
Тим гетьманом тепер у нас батько Іван,
Що вказав нам шлях літературний!
Він між нами тепер! Він зібрав нас усіх
Хто ж на поклик його не озветься?!
З-позадовгих ста літ чи ви чуєте сміх?
То Іван Котляревський сміється!..
С. Осняки, на Чернігівщині, 24/VIIІ 1903

 
 

Цікаве

Загрузка...