WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Державницько-особистісний симфонізм українського письменства Києво-Руської доби: наприпочатку “Великого Кола” - Реферат

Державницько-особистісний симфонізм українського письменства Києво-Руської доби: наприпочатку “Великого Кола” - Реферат

Київської доби і до сьогодні єднає їх (князів-воїнів та ченців-подвижників - Авт.) у святості. Ієрархія встановлена тут тільки по ступеню "обожнення", а не за способами йогодосягнення. Не випадково уже з ХІІ століття за умов посилення роздрібленості Київської держави, небезпеки, що насувалася, вторгнення на Русь іншоплеменників та іновірців, народна свідомість єднає між собою ратні і чернечі чесноти - з того часу ця риса назавжди увійшла в українське духовне життя і стала його національною ознакою". На початку ХІІІ ст. складається і пам'ятка, якій судилося стати етапною у розвитку давньої української агіографії - "Києво-Печерський патерик". В його основу покладено листування між ченцем Києво-Печерської лаври Полікарпом та Володимиро-Суздальським єпископом Симоном (помер 1226 р.). Полікарп, який мав неабиякий літературний талант, був не задоволений своєю скромною роллю в монастирі й написав листа своєму другові Симону, у якому скаржився, що його принижують, зневажають його численні обдарування. У листі-відповіді Симон навів декілька оповідей з життя Печерських ченців, що стали святими завдяки своїй смиренності та постійній праці. Центральною в оповіді Симона постає історія спорудження Печерської церкви (Успенського собору), прикрашення її іконами. Оповідає він і про чудеса, що сталися під час цієї події. Лист Симона дуже вплинув на Полікарпа, і той доповнив його низкою інших оповідей. Пізніше писання Симона і Полікарпа були об'єднані. На думку знаного літературознавця О.Шахматова, цей текст було доповнено літописним "Словом про перших чорноризців печерських" (йдеться про оповідь, яка вміщена у "Повісті врем'яних літ" під 1074 р.).
Структура "Патерика" не замкнена, рухлива, а це уможливлювало для пізніших авторів вносити суттєві корективи до його тексту. Проте головні ідейно-композиційні домінанти лишалися незмінними, і найпершою з них окреслюється наскрізна києвоцентричність твору. Він почав творитися у добу, коли Київська Русь уже розпалася на ряд незалежних князівств і влада Києва значно послабилась, тому давньоруські інтелектуалісти вважали за необхідне ще раз вияскравити "благодатну" значущість наддніпрянської столиці, наголосити на її особливій духовній місії в житті України-Русі. Як увесь простір Печерського монастиря об'єднується довкола свого центру - собору Успіння Пресвятої Богородиці, так і весь безмежний простір Русі центрується довкола монастиря, довкола Києва. Печерський монастир дає "чин" та облаштування усім на Русі монастирям, за його зразками будуються храми в Ростові, Суздалі і навіть далекій Тьмутаракані. Засновники монастиря, як і його насельники: славетний іконописець Аліпій, літописець Нестор, прославлений лікар Агапіт та інші ченці (особливо ж - преподобні Антоній і Феодосій Печерські - "світильники в Руській землі", "начальники Руським міхам"), підносяться в "Патерику" як неперевершені зразки руської святості. Органічний києвоцентризм пам'ятки виявився взисканим на кожному етапі нашої подальшої духовної історії. Текст "Києво-Печерського патерика" повсякчас перероблювався, оновлювався, удосконалювався. Його опрацьовували: київський митрополит Сильвестр Косов (сучасник Богдана Хмельницького) та архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель. Розділи "Патерика" увійшли до складу славетного твору "Четьї-Мінеї" українського святителя Дмитра Туптала, а у ХХ сторіччі до нього зверталися: відомий наш письменник Валерій Шевчук у романі "На полі смиренному" та публіцист-політв'язень Валерій Марченко в есе "Там, у Київських печерах". І був "Патерик" лектурою не лише для високочолих інтелектуалів, а й для звичайного, простого українського люду. У повісті Івана Нечуя-Левицького "Хмари" (дія його відбувається, як пам'ятаємо, у другій половині ХІХ ст.) про одного з персонажів оповідається: "Надівши сині окуляри, в одній сорочці й без шапки, він сидів у свята під гіллястою грушею, дуже рідко перекидаючи товсті й здорові листки "Печерського патерика". Не випадково ж Михайло Грушевський у своїй "Історії української літератури" назвав "Патерик" "золотою книгою" нашого народу.
Та є в києво-руському письменстві твір, який претендує на першість навіть серед таких артефактів, як "Повість врем'яних літ", "Слово про закон і благодать", Мономахове "Повчання дітям", "Києво-Печерський патерик". Це легендарне "Слово о полку Ігоревім" - твір, який справедливо називають "Піснею пісень" усього ранньосередньовічного українського письменства. Уже більше, ніж 200 років цей твір вивчають і досліджують, довкола нього і особи його автора нагромадилися цілі "монблани" літературознавчих коментарів. Причини очевидні для будь-якого неупередженого дослідника: не можна навіть стверджувати, що у "Слові о полку Ігоревім" наша духовна традиція вийшла на рівень всеєвропейський, на рівень найдосконаліших художньо-ідеологічних набутків сучасної їй доби. Ні, вона залишила цей рівень далеко позаду. Жоден із героїчних епосів Сходу і Заходу, Півночі і Півдня не може бути поставленим поруч зі "Словом" - ні за рівнем сконденсованої в ньому напруги народного переживання історії, ні за витонченою, досконалою філігранністю метафор і символів, ні за особливою аурою таємничої глибини, що повсякчас притягувала й далі притягуватиме до себе допитливі погляди. "Столітня робота над "Словом..." поставила його автентичність поза всякими сумнівами; але, з другого боку, може, тільки тепер, по десятиліттях імпресіонізму, декадентизму, символізму в літературі, ми починаємо розуміти дійсний характер і високу красу "Слова"... Відповідно переложена й інтерпретована ся пам'ятка буде далеко ближчою й інтереснішою для сучасної людини, ніж твори античного чи староіндійського, староіранського чи навіть західного середньовічного епосу. Вона дуже модерна в кращому розумінні слова, своїм стилем і манерою" (М.Грушевський "Історія української літератури").
Історичною основою твору став невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, про який збереглися два літописних оповідання: одне - в Іпатіївському списку літопису, інше (більш лаконічне) - у Лаврентіївському. На основі цих оповідань ми й можемо реконструювати подробиці цієї невдалої військової виправи.
23 квітня 1185 р. новгород-сіверський князь Ігор Святославич, разом зі своїм сином Володимиром Путивльським, небожем - князем Святославом Олеговичем Рильським та загонами ковуїв (союзних русичам тюркських племен) виступив у похід на половців. Власне, цей похід був акцією відверто сепаратною, осібною: Ігор зі своїми союзниками не повідомив про похід київського князя Святослава, аби разом з ним узгодити спільні дії всіх руських дружин. Сам Ігор був відомий як непримиренний ворог половців: тричі він перемагав їх у 1174 р. та двічі - у 1183 р. У березні 1185 р. Ігор мав намір узяти участь у спільному поході проти кочівників, який організовував
Loading...

 
 

Цікаве