WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Державницько-особистісний симфонізм українського письменства Києво-Руської доби: наприпочатку “Великого Кола” - Реферат

Державницько-особистісний симфонізм українського письменства Києво-Руської доби: наприпочатку “Великого Кола” - Реферат


Реферат на тему:
"Державницько-особистісний симфонізм українського письменства Києво-Руської доби: наприпочатку "Великого Кола"
Вище вже було наголошено на тому, що в мисленнєвому континуумі дотатарської Русі, момент релігійний (церковно-метафізичний) здобувався на особливу тональність. Він яскраво вирізнявся на тлі культурних ландшафтів тогочасного європейського регіону, та й не лише його, концептуалізуючи "руську" містичну традицію в осібний феномен світової культури. Вона (релігійність наша) постає якоюсь надто, сказати б, не середньовічною, в ній відсутні крайнощі аскези, фанатична затятість, драматичні злами церковних розколів. Україно-руський шлях до Абсолюту виповнював особистість напругою самоствердження і самореаліізації, вчив її любити світ земний, матеріальний (проте й шукати в ньому відблиски реальності "горньої", нетутешньої), а не пригнічував людину тягарем ніколи не прощенного гріха. У Київській Русі (і до церковного поділу на католицьку та православну гілки, і після) було відсутнє таке явище, як затяті й виснажливі релігійні війни, що охопили на той час чи не всю Європу. Скажімо, від 1209 по 1229 рр. на півдні Франції велися так звані "альбігойські війни", спрямовані проти "єресі" катарів (чистих). Папство організувало проти альбігойців (їх називають так тому, що одним із центрів катарів було місто Альбі) кілька хрестових походів, що супроводжувалися грабунками і тотальним винищенням мешканців підкорених територій. Фактично, весь (колись квітучий) південь Франції було перетворено на пустелю. Показовий факт: одного разу папського легата запитали, чи слід у місті, яке щойно взяли хрестоносці, залишати життя тим, хто не належав до "єретичних" сект. Легат відповів: "Убивайте всіх, Бог на тому світі відбере своїх". У тогочасній Київській Русі подібне було б не можливе. У Києві вільно існували громади інших християнських конфесій (наприклад, вірмени), київські князі без жодних застережень спілкувалися і шлюбилися з католицькими монархами Європи, з половецькими князівнами. У тогочасних церковних текстах зустрічаються численні згадки про віротерпимість киян, які діяли згідно з принципом: "і цю віру, і ту - Бог дав". Та й епізод із вибором віри князем Володимиром, коли представники різних релігійних традицій вільно пропагували в присутності князя своє віровчення, видається надто показовим.
Що ж до власне церковного письменства нашого, то воно в той час застановлялося далеко не на самих лише проблемах християнської ортодоксії (хоча й не оминало їх). "Слово про закон і благодать" Іларіона Київського, ораторсько-учительські проповіді та послання Клима Смолятича та Кирила Туровського - усюди тут поряд з глибинно-філософською проблематикою порушуються проблеми загальнодержавні, значущі для цілого народу. Ще одним прикладом може служити "Житіє і ходження Даниїла, руської землі ігумена" - зразок давньоукраїнської паломницької літератури початку ХІІ ст. Паломницькі твори, тобто описи мандрів християнських прочан, які відвідували Святу Землю - Палестину - і побували в місцях, пов'язаних із земним життям Ісуса Христа, були в тогочасній Європі вкрай поширеними. Наш паломник також віддає данину цьому "літературному етикету". Він описує Єрусалим, Віфлеєм, інші міста, однак, головним для нього лишається інше: Даниїл потрактовує себе не звичайним пілігримом, заклопотаним проблемами виключно власного спасіння, а своєрідним репрезентантом цілої Київської держави (як він говорить, "Руської землі ігуменом"). Відвідуючи Єрусалим, коли той ще був у руках хрестоносців (на чолі їх стояв єрусалимський король Балдуїн І), Даниїл усіляко підкреслює знаки поваги, які виявляють йому як представникові Русі. Балдуїн особисто супроводжував його до гробу Господнього, де Даниїл поставив лампаду та помолився "за всіх князів наших і за всю Руську землю, за всіх християн Руської землі", надав йому для охорони особисту дружину. Майже подивугідним, як на середньовічні часи з їхнім племінним та удільним партикуляризмом, було те, що наш паломник, хоча й походив із Чернігівщини (це можна зрозуміти з того, що він порівнює біблійний Йордан із рідною йому річкою Снов'ю на Чернігівщині), всюди говорить і в молитвах згадує не про окремішнє Чернігівське князівство, а про Святу Русь ("землю святоруську"), не поділену на ворогуючі феодальні володіння. Можемо з повним правом стверджувати, що філософський концепт Святої Русі "являє собою перший етнокультурний образ соборності" (Т.Чайка) нашого краю, який згодом трансформується у візію "козацько-руської України", єдиної й неподільної від Чернігова й Києва аж до західних околиць держави в козацькому літописанні доби Гетьманщини, у Шевченкове "Встане Україна" і Франкове непроминальне: "Та прийде час, і ти огнистим видом засяєш у народів вольнім колі, труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, покотиш Чорним морем гомін волі".
Справою державної ваги поставало натоді і творення перших зразків давньоукраїнської агіографії (житійної літератури). Національні святі кожного народу входили у спільний пантеон християнського світу, а спільноти, які не спромоглися витворити власний ідеал святості, вважалися неповноцінними, неспроможними на самостійний духовний пошук. Тому Ярослав Мудрий і вимагав від візантійської церкви канонізації кількох українських державців - своєї прабабці княгині Ольги, хрестителя Русі Володимира Великого, князів-страстотерпців Бориса та Гліба. Візантія дуже дратливо ставилася до подібних намагань, бо визнані християнським загалом, руські святі в опосередкований спосіб потверджували б і непідлеглість руської церкви. Вельми знаменним є той факт, що засновником агіографічного жанру в києво-руському письменстві був Нестор-літописець, який за князівським дорученням здійснював редакцію ранніх літописних текстів, вивищуючи їхню поліфонію до єдиного історіософського звучання "Повісті врем'яних літ". Перу Нестора належить і "Читання про житіє та погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба", "Житіє Феодосія Печерського". Як бачимо, для людини доби Київської Русі ідеал воїнський (дружинно-мілітарний) та ідеал духовно-чернечий зрівнювалися у своїх правах. Ця традиція "симфонії" духовного та світського начал продовжилася згодом і на пізніших етапах української історії, особливо ж у добу Гетьманщини. Тут варто згадати і про Петра Сагайдачного, який записався до церковного Київського братства "з усім Військом Запорозьким", і про вірного соратника - правобережного гетьмана Петра Дорошенка, і про митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, і про Марію Магдалину (у миру - Марину), ігуменю Києво-Печерського Вознесенського жіночого монастиря, матір і дорадницю гетьмана Івана Мазепи. Філософ Тетяна Чайка у цьому зв'язку підставово зазначає: "Показово, одначе, що вітчизняна православна культура, як і церковна канонізаційна практика (на відміну від Візантії), ще з
Loading...

 
 

Цікаве