WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Роль газети «Киевлянин» у дискусіях про місце і статус української мови наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. - Реферат

Роль газети «Киевлянин» у дискусіях про місце і статус української мови наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. - Реферат

загальноросійською за своєю суттю" [37].
Завершуючи свою статтю, український мовознавець висловив переконання, що рідна мова кожного народу - це живий символ його особистості, його духовного життя і творчого генія. Цими життєвими внутрішніми властивостями мови кожного народу і зумовлюється природне право її на існування та моральний обов'язок і необхідність розвивати, культивувати її. Роль, відведена Т.Флорінським українській літературі, дорівнює приреченню її на насильство над собою, неминучу загибель [32].
На захист української мови виступив і В.Антонович, надрукувавши на сторінках журналу "Киевская Старина" працю "К вопросу о галицко-русской литературе". Розглядаючи надруковані "Киевлянином" статті Т.Флорінського, В.Антонович вказував на недостатню аргументованість зроблених у них висновків, засудив безапеляційність і категоричність суджень, неприпустиму в науковій дискусії. Він вважав завчасним визнання у розвідці російського славіста аксіомами тих положень, які в етнографічній науці залишаютьсявідкритими [33].
В.Антонович, посилаючись на думку такого авторитета в галузі слов'янського мовознавства, як професор Ягіч, наголосив, що проблема, яка обговорюється, аж ніяк не є вирішеною безповоротно. Він зазначав, що історія пам'ятає прогнози щодо розвитку мов, яким не судилося справдитись. Учений нагадав про відгуки німецької преси на відродження чеської літератури в середині XIX ст., про виступи єзуїта Петра Скарги, який на початку XVII ст. дорікав православним, що вони пишуть "мовою без майбутнього". Отже, зауважував історик, дискусія ця відкрита, люди науки можуть лише наводити аргументи рrо і соntrа і чекати вирішення питання від самого життя, не вдаючись до практичних заходів [34].
Крім того, В.Антонович зазначив, що підхід Т.Флорінського не лише не прийнятний у науковій дискусії, а й шкодить науці. Важливо відмовитись від абсолютних присудів і спрямувати енергію на дослідження наукових етнографічних матеріалів, - писав він. Як приклад, науковець навів діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у 70-х роках XIX ст. Саме завдяки поборникам, що дотримувалися поглядів проф. Флорінського, нагадував учений, діяльність відділу була припинена [35].
В.Антонович не міг погодитись і з методами ведення полеміки на сторінках "Киевлянина". Він відзначав, що Т.Флорінському варто було б вказати, у чому помиляються такі фахівці, як І.Пулюй, Ом. та Ол. Огоновські, С.Смаль-Стоцький, М.Грушевський, О.Колесса, замість ставитися до них зневажливо, закидаючи "фанатизм і незнання". На думку В.Антоновича, варто навіть розглянути питання: хто з опонентів заслуговує на ці епітети більше? "Фанатизм, - нагадував він, - це упереджене переконання в тому, що дана особа володіє з даного питання абсолютною, непохитною, незаперечною істиною, а всі, незгодні з цією уявною абсолютною істиною, діють лише з намови злого духа або через крайнє невігластво; що обговорювати з ними нема чого, але варто до них уживати конкретні заходи, можливі за даного культурного розвитку суспільства: колись - вогнище, тепер - адміністративні перепони і стягнення". У даному питанні фанатизм навряд чи можна закинути опонентам професора Флорінського, які, оприлюднюючи свої переконання, ніколи не видавали їх за абсолютну істину і прагнули лише до вільної наукової полеміки і публічного обговорення, - підсумував В.Антонович [36].
Що ж стосується докору щодо сепаратизму, який часто зустрічається у статтях Т.Флорінського, то і в даному випадку у В.Антоновича виникли сумніви щодо справедливості звинувачення. Оскільки сепаратизм - це виділення з цілого певної частини, що прагне до самостійності, то чи можна говорити про літературний сепаратизм галичан? Галицька Русь ніколи не брала участі у творенні літератури загальноросійської, спроби ж окремих діячів прищепити її на галицький ґрунт виявились неспроможними. "Не було потреби відокремлювати себе від будь-чого, виникла просто самостійна, а не сепаратистична діяльність", - зазначав український історик [37].
Виступ таких авторитетних науковців на захист української мови не залишився непоміченим редакцією газети "Киевлянин". Відразу після публікації-розвідки В.Антоновича у редакційній статті було звинувачено вченого в тому, що він вів не стільки наукову полеміку, до якої закликав, скільки здійснював "екскурси на слизький шлях публіцистики і політики". У статті зазначалося, що "кабінетні заняття археологією послаблюють здатність оцінювати життєві сили і їх вплив". Видання головним аспектом дискусії вважало саме політичний, наполягаючи: "українофільське питання завжди представляло собою не лише цикл наукових питань..., але й було тісно пов'язане з питаннями політики". Причому у практиці такого "поєднання" "Киевлянин" звинувачував "відомі групи українофілів, що трактують українське питання з широкої політичної точки зору". Своїм завданням редакція "Киевлянина" вважала заперечення "українофілам-політиканам на тому ж ґрунті". Видання виступало від імені "малоросів, серед яких політичні переконання українофільських груп зустрічають палкий протест".
Відкидаючи філологічні аргументи, газета стверджувала, що "політична і культурна історія Росії круто повернула б свій курс, якби ідеали і прагнення політичного українофільства змогли б реалізуватися хоча б частково". Боротьба з "українофільським літературним сепаратизмом" розглядалася редакцією як підтвердження історичного "волимо" Переяславської ради, прагнення не лише політичної, але і культурної єдності російського народу.
У статті висловлювався глибокий сум з приводу "політичних і культурних поневірянь Галичини, що стоїть на історичному перехресті і захаращує єдиний можливий для неї вихід колодами і сміттям". Редакцію хвилювало питання, на що витрачається енергія "цілих поколінь бідного спорідненого племені". "Киевлянин" засудив роботу над розвитком української мови як "заміри, що не мають майбутнього і сіють лише хаос і усобиці" [38].
З такою оцінкою статті В.Антоновича не погодилося впливове російське видання "Вестник Европы". Розгляд справи українським ученим оглядач журналу назвав простими і повчальними поясненнями, написаними у спокійному, серйозному тоні. Автор, за переконанням часопису, прагнув розглянути питання з наукової точки зору, з повною неупередженістю. Редакція російського журналу висловила надію, що такий науковий і виважений підхід вплине на опонентів українських діячів [39].
Проте, викриття "українофільської інтриги" на сторінках газети "Киевлянин" не припинилося. Т.Флорінський продовжив дискусію у серії статей "Где правда?". Зі сторінок охоронного видання він звертався до російського суспільства, яке, на його думку, не має точних даних щодо проблеми і вводиться в оману
Loading...

 
 

Цікаве