WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Роль газети «Киевлянин» у дискусіях про місце і статус української мови наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. - Реферат

Роль газети «Киевлянин» у дискусіях про місце і статус української мови наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. - Реферат

наголошував, що питання про літературну мову ще повністю не з'ясоване науковцями. Сумніви філолога викликала теза Т.Флорінського про єдність у спільній загальноросійській мові великоросійської, малоросійської, білоруської та літературної російської говірок. Розглядаючи це громіздке утворення, В.Науменко запитував: невже поважний професор не відчуває порушення принципу логічного визначення елементів поняття за єдиною ознакою? Він поєднав три простонародні говірки й літературну мову у нове утворення на основі народних наріч. У всякому випадку, зауважив філолог, славіст зробив би меншу помилку, якби розглядав три наріччя, на основі яких поки що створено дві літературні мови: російську й українську [23].
Науковець поставив під сумнів і категоричнийвисновок Т.Флорінського про те, що "факт етнічної єдності всіх гілок російського народу, сам по собі, незалежно від політичних причин і обставин, передбачає єднання їх в одній спільній літературній мові". Визнаючи бажаність такої єдності, В.Науменко наголошував: для того, щоб говорити про об'єднання, необхідні, по-перше, незначні лексичні, фонетичні та морфологічні відмінності у мовах кожної етнографічної одиниці; по-друге, рівномірне поєднання рис кожної такої одиниці у створюваній літературній мові; по-третє, однорідність державного, суспільного життя, побуту всіх носіїв мови, причому не силоміць нав'язана, а природна. Визнаючи малоросійську і великоросійську говірку гілками однієї мови, В.Науменко наголошував на величезній кількості істотних відмінностей, особливо у фонетиці і морфології [24].
В.Науменко також звернув увагу на відсутність науковості у статтях про мову "Киевлянина". Досить дивним, на його думку, виглядав стислий виклад тисячолітньої історії розвитку російської мови, яка у будь-якому гімназійному підручнику розглядається набагато ширше. Цей школярський екскурс, наголошував В.Науменко, був потрібен поважному професору для того, щоб зробити висновок про російську літературну мову як про результат тривалої культурної роботи всього російського народу. В той же час замість фактів, які повинні були б стати основою розгляду питання про російську літературну мову, Т.Флорінський обмежився фразою проте, що "доводити правильність цих положень шляхом аналізу самої літературної мови і, зокрема, визначати частку в ній білоруської і малоруської стихій видається незручним у статті загального характеру". На що В.Науменко зауважив, що для вченого славіста відкриті ті наукові видання, в яких зручніше вести полеміку [25]. Таким чином, можна зробити висновок, що, незважаючи на численні посилання на "незаперечні докази науки", сторінки "Киевлянина" стали для професора Флорінського трибуною для політичної боротьби.
Т.Флорінський, заявляючи про значну частку "стихій із малоросійської і білоруської говірок, що поповнили російську літературну мову", за словами В.Науменка, замість того, щоб вказати дійсні факти такого поповнення, наводив імена тих учених і поетів українського походження, які писали російською мовою. З цього російський славіст зробив висновок про участь українців у творенні російської літературної мови. Проте В.Науменко наголошував: літературна російська мова настільки поглинула окремі малоросійські елементи, що годі відшукати, що саме малоросійське, крім участі талановитих письменників, у ній зберігається. Він звернувся до "шановного професора" із конкретними запитаннями: які фонетичні й морфологічні риси малоросійської мови відбилися у літературній російській мові? Чи багато малоросійських слів увійшло до її складу? [26]
В.Науменко вказав на нездійсненність і безпідставність ідеї використання російської літературної мови в культурному житті Галичини. Дослідник наполягав, що єдиним правильним шляхом у вирішенні галичанами питання про літературну мову, є шлях створення і вироблення мови на основі свого рідного фундаменту (виділено В.Науменком) [27].
Що ж до діяльності народовської та москвофільської партій, зазначав В.Науменко, то попри "дуже ліричний опис" заслуг москвофілів у роботі Т.Флорінського, факти свідчать про те, що народовці і в культурному, і в політичному плані незрівнянно сильніші. Нехай наш вчений славіст покаже в староруській партії когось рівного за силою наукового таланту І.Франку, О.Колессі, М.Грушевському, С.Смаль-Стоцькому та ін.; нехай у галузі белетристики вкаже імена, рівнозначні тому ж таки І.Франку, Н.Кобринській, О.Кобилянській; нехай відзначить хоч одне видання, що наближається до "Записок Наукового Товариства імені Шевченка" чи до "Галицького Літературно-Наукового Вісника". Вченому-славісту В.Науменко порадив "краще вивчити малоросійську народну і літературну мову, щоб не впадати в ті помилки, на які доводиться йому вказувати" [28].
Думку про те, що кожна літературна мова повинна пережити перехідний період штучності і неорганічних нашарувань, перш ніж перетворити, асимілювати їх до свого природного ядра, "узгодити вищі форми своєї індивідуальності з природними формами індивідуальності, закладеної в основу її живої говірки", відстоював і відомий український мовознавець К.Михальчук у статті "Что такое малорусская (южнорусская) речь?"[29].
Виступивши на захист української мови, він зауважив, що Т.Флорінський розглядав питання "у догматичному і не позбавленому упередженості тоні". Вчений наполягав, що близькість української мови до інших говірок російської групи аж ніяк не означає, що малоросійська говірка становить з іншими російськими одне ціле. За його словами, південноруська і великоруська говірки розійшлися далеко за семасіологічними, стилістичними і психологічними характеристиками, до того ж, у своєму історичному розвитку формувалися під абсолютно несхожими зовнішніми впливами [30].
Розглядаючи тезу Т.Флорінського про існування російської мовної групи, яка включає великоросійську, малоросійську, білоруську народні говірки та "загальноросійську літературну мову", К.Михальчук указав на явну несумірність таких мовних величин, як три групи народних говірок і одна літературна мова, хоч би і названа "загальноросійською". Не міг український учений погодитися і з виключенням з визначеного таким чином загального обсягу російської мови ще однієї фактично наявної літературної мови - української. Філолог наголошував, що як і кожна мова, російська не прагне до перетворення на різнорідний мовний конгломерат, як це зобразив Т.Флорінський, а, навпаки, з часів О.Пушкіна набула живого великоросійського забарвлення. З огляду на панівне становище в Росії і в освічених класах російської літературної мови, вона може видаватися "загальноросійською" і за своєю природою. К.Михальчук вважав ненауковими спроби проф. Т.Флорінського нав'язати читачам "ілюзію того, що російська літературна мова - є безумовно
Loading...

 
 

Цікаве