WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Я так люблю її - мою Україну убогу! - Реферат

Я так люблю її - мою Україну убогу! - Реферат

національна.
Кожен, хто пригадує етапи видання щотижневика "Освіта", має пам'ятати: на першій же сторінці цього видання в № 44-45-46 (грудень 1993 р.) була опублікована нами "Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття)", а особливий наголос робився редакцією на розділі "Національне виховання". Дещо несподівано, але той розділ найбільш суголосний сучасності - початку XXI ст. Причини як міжнародні, так і внутрішньо-українські. Міжнародною проблема освіти постала по другій світовій війні. Тоді всі ставили питання: як і куди іти? СРСР відповів: щоб стати першою наддержавою, необхідно розвивати військово-промисловий комплекс. А колидосягнемо мети, тоді візьмемося й за соціальні проблеми, економіку, культуру.
Японці ж і німці вирішили: пріоритетними мають стати найновіші технології та національна освіта.
- Хто був далекогляднішим й хто зрештою переміг, тепер відомо. Тоді ж, коли і ви на освітянському з'їзді в Москві ставили на чільну позицію національну школу, в Україні панували синдром "інтернаціоналізму" (як аналог уніфікації й ретроградства) та ідеологема: радянська школа - найкраща в світі! І ось оголошується конкурс на кращий проект освітянського часопису. Подаю свій. Внутрішньо лихоманить, бо учасники - зубри освітянсько-журналістської справи.
Та переможним визнали мій проект - проект пропаганди дійсно найкращого (традиційного і новаторського, вітчизняного і зарубіжного) в українському вихованні й навчанні, аналіз реального стану й проблем, прогнозів та інноваційних програм, піднесення престижу й авторитету освітянської праці, педагогів-реформаторів.
Багато чого недолугого лишилося й до сьогодні. Але тоді народ жив ентузіазмом, прагнув як дійсно суверенної держави, так і відповідної системи освіти й науки. Але з кожним роком все гостріше відчувалася інерція культивування старої ідеології й методології, загострювалися проблеми нових програм і підручників, системи підготовки кадрів, спроможних розвивати дійсно українську (змістом і формами, метою й технологіями) освіту, а синхронно з тим - й освітянську пресу.
- Тоді Ваш щотижневик став справжньою трибуною інновацій та глибинного реформаторства, наклад щотижневика сягав понад 100 тисяч примірників, за ним полювали, як за бестселером!
- Це так. Але саме це налякало не тільки деяких наших "ідейних" опонентів, а й адміністративні структури. Дивовижно, однак від курсу щотижневика почало відходити Міністерство освіти, а деякі владні структури та чиновники - і переслідувати його. Дехто вже замовляв для нас похоронні реквієми. Боляче дошкуляла фінансова скрута. А про деяких керівників закладів і говорити не хочеться: вони брутально поводилися навіть з нашим майном, воліли консервувати староімперські постулати, лицемірили й торпедували... Від страху відверталася й частина досі полохливих освітян.
Та вже жила суверенна Україна, не могли не жити й українська освіта і преса. Ми одержували тисячі тисяч листів; нам дякували й пропонували свої послуги. Бувало, що й ганили нас як відступників від залізобетону "найкращої у світі радянської школи". Погрожували й заявляли, що СРСР ще відродиться, правота на їхньому боці, тому ми ніколи не оприлюднимо їхньої критики. Однак помилялися. Ми їх друкували, бо й вони - реальна частина нашого життя. Ігноруючи їх, ми ніколи не станемо на шлях правди й оптимального розв'язання завдань.
І, зрозуміло, думаючи про синтез минулого, сучасного й завтрашнього, ми з особливою наполегливістю та любов'ю давали матеріали про паростки нового, про невтомних ентузіастів-новаторів. До речі, не лише сучасних, а й раніших - від Володимира Мономаха до Б.Грінченка, К.Ушинського, С.Русової, Г.Ващенка, В.Сухомлинського, наймолодшого покоління вихователів та педагогів теоретиків і практиків. Отож, і з урахуванням цього, мене було обрано заступником голови Всеукраїнського педагогічного товариства імені Г.Ващенка.
Зізнаюся, з нашим талановитим колективом ми мали багато підстав для печалі, одначе життя наснажувало нас іншою енергією - любові до рідного народу, його рідного слова й пісні, природи й культури, науки й мистецтва, гігантського внеску у світову цивілізацію і культуру. Через народ ми серцем відчуваємо нашу справжню історію - історію давнього, могутнього, великого, незнищенного народу.
А це, повірте, і є справжнє щастя та істинне джерело творчості й боротьби за добро і красу, свободу і справедливість, за віками омріюване грядуще. Бо коли наші попередники фактично перемогли татарщину і шляхту, і царизм, голодомори й гулаги, то нам соромно було б не продовжити їхні змагання за долю.
Зауважимо: іноземні авторитети переконливо зазначають: Помаранчевою революцією українці здійснили переворот у геостратегічній перспективі людства. І ми повинні це розуміти й показувати. Але пам'ятаючи й те, що храми не підносяться без фундаменту.
- Ольго Степанівно, Ви були в багатьох країнах, бачили там реальний стан і життя, і освіти. Немало наших керівників та педагогів, побувавши за кордоном, часом просто фанатично агітують наслідувати приклад чи то раніший Вальдорський або Монтессорі, або теперішній голландський, французький, американський... Ваша позиція?
- Вона визначена ще Ярославом Мудрим, котрий свого часу декретом запровадив День Держави та День Мови і власною волею призначив свого - українського митрополита Ілларіона. До того, та й після того первосвящениками на нашій Русі були посланці Візантії. Природно, що й інтереси вони відстоювали візантійські. А Мудрий дбав про свою Батьківщину. Аналогічно діяв і Володимир Мономах: він сам знав мови та педагогічні праці Візантії і Англії, писав: "Мій батько, сидячи в Києві, оволодів п'ятьма мова ми і за це мав шану від сусідів", - однак писав, як пізніше й Тарас Шевченко: що знаєте - не за бувайте, а чого не знаєте - вчіться. Вчіться розуміти людей і творити добро, насамперед, дбати про розквіт власного народу!
А для наслідування (як писав М.Хвильовий - мавпування) чужого - великого розуму не потрібно. Чужі освітні концепції базуються на чужому життєвому досвіді. А у нас - свої реалії та проблеми, має бути відповідна й освіта. Як заповідав безсмертний Тарас: чужому научайтесь, але не цурайтесь свого.
- Закордонні педагоги і громадські діячі також дуже високо оцінюють і Вашу особисту роль, і Ваш щотижневик "Освіту" за гармонійний син тез професіоналізму й патріотизму. І особливо захоплюються Вашою мудрою сміливістю, захистом справжніх інновацій.
- Приємно... Але для нашої України потрібно працювати і більше, і краще. За це молюсь...
При цьому обличчя Ольги Степанівни стає ласкаво-добрим, а на ньому сходять дві великі зорі - очі...
Loading...

 
 

Цікаве