WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Я так люблю її - мою Україну убогу! - Реферат

Я так люблю її - мою Україну убогу! - Реферат

фронтами від Тирасполя до Сталінграда, стає директором школи й секретарем парторганізації. Тож дома - стихія народного життя і природорозуміння, а в офіційній сфері...
Батька любили, бо вдома він бував і дідом Морозом, і "конем" біля ялинки, а в школі та у спілкуванні з односельцями - істинним педагогом-демократом,людинолюбом, опікуном сиріт і знедолених.
- Коли я народилася 1952 року, суспільні настрої були далекими від райдужних. Люди жили подвійним життям: яким хотіли і яким було велено. Кололись не лише свідомість, а й душі. Ідеологія зомбувала.
Для Ольги Коноваленко узгіднити все те було особливо не легко: перечитувала батькові щоденники, повсякчас ніби говорила з ним, радилась. Була в полоні книжок і мистецтва. Там панували гуманізм, віра в добро.
А ще ж існував і третій світ: по маминій лінії - рід Мережинських. Стародавній рід, із пам'яттю про свою елітність. Протистояння із владною тиранією, і арешт материного батька у 1937 році. Абсурд? Авжеж, бо то сталося з людиною, брат якої Максим був боярином при одруженні Лесі Українки, листувався з нею. Чесно працював на користь суспільства. Зливалися потоки ідей соціал-демократії та української національної самосвідомості, стрижнем якої завжди було почуття свободи і справедливості. А все заливалося брудом "революційної риторики" та колонізаторської страхоманії, людиноненависницької ідеології…
Засвоїти б уроки історії (так, щоб "мудрість була своя", а "в своїй хаті - своя правда, і сила, і воля"), так писані й декретовані українські підручники більше відлякували брехнею, ніж приваблювали; вони підносили лише класову та партійну ненависть, навіть родинний антагонізм, підозріливість і донощицтво. А та історія, яку чула від мудрих родичів, не вкладалася в офіціозні рамки. Достатньо сказати, що один з Мережинських мав симпатії до СВУ, був арештований, 15 років прокріпачив на лісоповалі і в 33 роки помер. Нищилися кращі - ким і в ім'я чого? Чого чекати в майбутньому?
Лишалося самостійно шукати правду і водночас таїтися з нею. Бувало, що вдавалося, а бувало, що перемагала родова ментальність.
Так сталося після закінчення школи. Найкраща її вихованка (Ольга Варич) вирішила вступати на факультет журналістики: вона, здавалося, давала найбільші можливості розкривати людям правду, боротись за справедливість. Тим більше, що був уже певний досвід (першу поезію опублікувала у 8 класі, замітки, статті писала роками), не бракувало сміливості. Найвища мета - допомагати знедоленим і покривдженим та сприяти торжеству добра.
І ось - письмова робота. Твір про "Собор" Олеся Гончара. Вийшов твір-пісня, бо Ольга жила, як і О.Гончар, ідеалами людяності, справедливості, честі, віри у те, що влада прагне служити добру.
І - батька покликали до секретаря парткому університету ім. Т.Шевченка для пояснення при чин неправильних поглядів дочки. Добре, що партком очолював мудрий Андрій Джеджула. Сказав, що авторка твору "контра", порадив читати "Правду", застеріг, що такі не можуть бути студентами. Але... Золота медалістка таки вступила до університету! Хоча тепер знала: на світ необхідно дивитися крізь примружені повіки.
Багато ровесників капітулювали перед обставинами, частина вдавалася до мімікрії. Найстрашніша публіка - малообдаровані, слабосилі: ті без каяття приймали життя-гру й ставали слухняною опорою режиму. Виправдовувалися: журналістика - дисципліна партійна. І ми маємо бути чесними...
Чесними - у брехні й пособництві злу. Чесними - у змаганні за гонорари, квартири, посади, ласку тих, що "гірше ляха" чи ката для свого народу.
Як і сьогодні: у перетворенні ЗМІ в знаряддя люмпенізації, русифікації, деморалізації суспільства, хоча обставини суверенної України вимагають протилежного. Чесність у відробітках зденаціоналізованим, погрузлим у злочинах олігархам...
Бути чесним...
Тема вступного іспиту була: "Москва наша рідна, Москва наша славна", а в пам'яті стояли рід Косачів, Мережинських, Сікорських, своїх Варичів і Руденків; сибірські тракти й концтабори, мордовані біженці, змушений емігрувати до США І.Сікорський. І все - люди високого інтелекту, незрадливого патріотизму, непідробної порядності.
І - істинної чесності!
Знаючи, що вона під непослабним наглядом, Ольга Коноваленко (Варич) ходить в народній вишиванці та хустці, принципово спілкується вишуканою народною мовою, не приховує своїх симпатій до борців за національну справу - політиків, освітян, вчених, письменників, люто тероризованих дисидентів.
Високообдаровану родичку Олену Костянтинівну Мережинську - викладачку російської мови це ставить на грань зриву: вона любить Ольгу, пишається нею, - але тривожиться і за її долю, й за долю прекрасної доні Анни.
У травневі дні відзначення Т.Г.Шевченка, знаючи, що все фіксується і фільмується, Ольга Варич принципово позначає своє патріотичне ставлення до генія. І це надихає й інших.
Надихає й те, що студентка Ольга Варич стає справжнім журналістом: пішки чи будь-яким видом транспорту, в мороз, дощ чи спеку вона пересувається по всій Україні, при цьому - появляється в "найневиграшніших" місцях - де палахкотять пристрасті, доведені до кипіння конфлікти, топчуться людське право і гідність, - отже, де потрібно рятувати людей і правду, а для цього вкрай необхідні смілива мужність і мужня сміливість та непоборна честь.
Мабуть і на небі бачили подвижницьку працю та гуманістичну свідомість Ольги Варич, бо на її звитяжній дорозі появляється Василь Коноваленко - безмежно закоханий в Ольгу лицар; медик, що міг лікувати не лише фізичні недуги, а й психічні травми; справжній сподвижник і друг, батько рідних кровинок Наталки і Юрка.
Вільний "червоний" диплом. І знову - вся Україна, що розпочинається у рідних Буках.
- Розумієте, є щось таємниче і фантастичне: побуду в батьківському селі - і відчуваю приплив незвичайної енергетики. Тому потім не ходжу, а літаю. І бачу світ ніби рідну хату: у ній, хоч і бідно, але затишно і прекрасно. Тільки тут відчуваєш тепло і світло, людяну ласку й непоступливу совість; навіть у години горя - поезію рідного поля, чисті води і ясні зорі, пророцтва Тараса Шевченка й безсмертне Лесине: "Я маю в серці те, що не вмирає..."
А "не вмирає душа наша, не вмирає воля", не вмирає мрія про щастя й гармонію людських стосунків, про час, коли "і буде син, і буде мати, і будуть люде на землі". А Україна, як те пророкував великий Й.Г.Гердер, - "землею обітованною", "новочасною Елладою".
- Будуть! Я вірю, що будуть! - інша справа, що це не прийде саме собою. Потрібні загалом всенародна освіта й освіта в повному розумінні сучасна: чесна, високопрофесійна, демократична, правова, гуманістична,
Loading...

 
 

Цікаве