WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Я так люблю її - мою Україну убогу! - Реферат

Я так люблю її - мою Україну убогу! - Реферат


Реферат
на тему:
Я так люблю її - мою Україну убогу!..
(Ольга Коноваленко)
Кожна людина - окремий світ. Але світи є різні: маленькі й великі; романтично-високі й приземлено-низькі; осяяні величчю і красою й блякло-похмурі; сповнені людського тепла і холодні байдужістю... Аналогічно і з людьми: вони є джерелами радості, мудрості, любові, а є свідченнями, що ніщо на землі не є вічним. Як і громади людей: є рушії історії, а є, за словами Т.Шевченка, "капуста головата...".
Коли зустрінетеся з Ольгою Коноваленко, одразу відчуєте: людина - це таки світ вічності й добра, бо вона - справжня! - безмежна глибиною почуттів, мірою всезагального інтересу, системного мислення і - осяйної любові. Несподіваної, як на наш "ринковий" час, любові: до цього суперечливого світу, до людей, до праці, до високого мистецтва й незмірне важких, рутинних умов реалізації обов'язків, до колег і дітей. До перемог над обставинами і над собою.
І особливо до України...
Одразу чуємо: що ж тут дивного - в любові до України?! Он послухайте наших міністрів і депутатів, мільйонерів і "губернаторів", партійців і представників церков - тільки й чути про любов до Батьківщини, одні тобі невиліковні патріоти. Що це не позначається на підвищенні добробуту села і міста, на покращенні долі учителя й лікаря, маси сиріт і незахищеної молоді, так то ж - вина інших, з "брудними" думками. А їхній патріотизм замішаний на "чистій", "безкорисливій" любові... А головне, що вони так красиво й невтомно говорять про свою любов!
Ольга Степанівна Коноваленко, хоча й веде безперервний діалог із суспільством як головний редактор щотижневика "Освіта", благоговійно, як священну таємницю, носить любов у собі, вважаючи: сонце, коли воно є, то гріє та світить і крізь найгустіші хмари.
Офіціозні патріоти говорять про любов, дбаючи про мету, якої не афішують.
Для Ольги Коноваленко любов є аналогом енергії добротворення, руху до мети - виплеканої всім життям, відкритої й чесної. Ідеологія СРСР відносила такі феномени на рахунок "колективізму" й "інтернаціоналізму" у вихованні. Сьогочасні процеси розвіяли ті фетиші, мов дим. Колективізм поступився індивідуальним інтересам, "інтернаціоналізм" - фарисейським закликам до різного роду союзів та інтерглобалізму - інфекції технократизму й деперсоналізації людей і народів, часом - навіть хижого антипатріотизму, українофобії.
- Я переконана, - каже Ольга Степанівна, - що найголовнішим горнилом характеру та ідеалу людини завжди є сім'я - мікросвіт, з якого розпочинається дорога до макросвіту - нероздільного царства Природи й людей, Землі і Неба.
При цьому на її повновидому обличчі, як дві зорі, сходять очі - сферичні дзеркала душі, які й убирають у себе навколишній простір, і вихлюпують те сокровенне, що є відсвітом сутності душі.
Сім'я... Родина...
Для Ольги Коноваленко (Варич) то й справді деміурги її світогляду та характеру, без перебільшення - роман романів її життя.
...Коли Радянська армія, виганяючи гітлерівців, заходила в село Буки, що на Київщині, першим увійшов офіцер, весь увінчаний орденами. "Герой! - скаже про нього бойовий командир. - Я не знаю сміливішої людини за Степана Варича".
Після фронтового окупаційного пекла повернення батька означало воскресіння людей і надій. Та то - уже новий виток життя. До того були й дні миру, але й фронти, витворені своїми вітчизняними революціонер-патріотами.
Як на перший погляд, то звичайнісіньку собі схему: за її контурами - батьки і їхня дочка Ольга. Та не випадково видатний мовознавець О.Потебня наголошував: кожне слово має зміст і форму, а до того ж - є зміст зовнішній (текст) і внутрішній (підтекст) і форма також зовнішня і внутрішня. Тому людина не просто користується мовою: вона творить її, бо кожне поняття наповнює винятково своїм життєво-досвідним індивідуальним змістом.
Наша школа ніколи не спонукала до вивчення генеалогії родів (то, мовляв, забаганка консервативних англійців): і тому, що ця галузь наукою не розвивалася століттями (ми ліпилися й соромилися самих себе); і тому, що окупаційним режимам було невигідним наше самопізнання: а раптом ми відкрили б істини, що одні (ми, українці) походять від князя Кия (а це V ст. н.е.) чи Ярослава Мудрого, від Б.Хмельницького чи І.Мазепи, від уславлених лицарів-запорожців чи патріотичних митрополитів і вчених, освітян чи митців, а інші - хіба з XII ст. - від угро-фінів і татар. А це означає, що ми - нащадки воістину славних українських родів-династій, сини і дочки не "бездержавного" й "психічно скаліченого", а великого народу, активного суб'єкта світової цивілізації і культури, генератора розвитку й ряду сусідів: як Ольги Коноваленко: Варичі, Мережинські, Сікорські були не тільки нащадками козацьких родів, а й органічно пов'язані з українською інтелігентською елітою XX ст., утому числі - з Оленою Пчілкою і Лесею Українкою (загалом родом Косачів), знаменитим генієм літакобудування Ігорем Сікорським, з цілою плеядою Мережинських та інших чільних виразників української долі. І, не бачачи потреби нагадувати про їхню роль в історії, нагадаємо лише те, що рід Лесі Українки - і від володаря Герцеговини Косача, котрий прийшов у військо Б.Хмельницького, і, як і родичі Михайла Драгоманова, саме там піднісся до усвідомлення свого покликання й дав початок ще одному українському родові.
- Мої найяскравіші враження? - задумується Ольга Степанівна. - Безумовно те, що я - улюблена внучка бабусь. Рід Варичів був заможним. Та головне - це батько: високий, імпозантний директор школи, улюбленець і дорослих, і малечі. Звичайно, це - пізніше. А в кінці 20-х років - колективізація, коли інтелектуальний і ще й тому "ворожий" рід Варичів женуть на Сибір. Частина родини замерзла на етапах. Баба, рятуючись від переслідувань, все здала в колгосп; батьків батько - нащадок козацького роду - не здолав гордості й прагнення свободи до кінця життя, а тому зазнав і всіх злигоднів.
Аура душі? - шанування бабусею народних традицій. Пригадуєте роздум Т.Шевченка в "Близнецах" про виховання: класти в основу народну педагогіку, чи новочасні ідеї? Заманливо - друге, але ж тоді може трапитися, що виховуватимемо якихось французиків чи куцих "німців", а тому й не наблизимось до формування національного характеру. А нація без властивого лише їй характеру - кисіль, і дуже несмачний...
Дід і баба жили народними думами, ідеалами, піснями, обрядами і віруваннями. Постійно витав, сказати б, дух "Лісової пісні" й народної віри у щастя.
А це було не просто. Народне й більшовицьке в ідейній основі не гармоніювали. І не тільки у "всесвітньому" масштабі, а й села та роду. По війні офіцер Степан Варич, що пройшов
Loading...

 
 

Цікаве