WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Часопис «Українознавство» (2001-2006) – яскравий зразок сучасного фахового наукового, громадсько-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософ - Реферат

Часопис «Українознавство» (2001-2006) – яскравий зразок сучасного фахового наукового, громадсько-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософ - Реферат

з власним внутрішнім "Я". Тому це наука глибоких гуманістичних ідеалів, любові й життєтворчості. Це - наука чесних і благородних" [3, 7].
Проте в часи правління в Україні президента Леоніда Кучми, на жаль, модно стало спекулювати на патріотично-національній риториці й притому вести війну з тими українцями, які "contra spem spero" (без надії сподіваючись) віддано й жертовно працювали в ім'я Української Незалежної Держави. Так у 2 пол. 90-х років ХХ ст., за ініціативою ректора Київського Національного університету імені Тараса Шевченка В. Скопенка та декана філологічного факультету М. Наєнка, було розгорнуто активну боротьбу з українознавством взагалі та з Інститутом українознавства при Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка зокрема. Проте П. Кононенко не тільки як директор Інституту українознавства, але і як порядна людина й фаховий вчений став на захист українознавства-українолюбства. У світоглядно-засадничій статті "Українознавство Третього Тисячоліття" він пристрасно писав: "Однак царство "кривих дзеркал" нагадало: Україна й українство мають ще раз пройти дорогу випробувань, у тому числі й процес каяття та очищення: каяття за своє самовідступництво як аналога капітуляції і самознищення та очищення від монад психіки мікромалоросійства. Старий (зокрема, комуно-імперський) світ не хоче визнавати ні України як самостійної нації-держави, рівної іншим суверенним націям-державам, ні світового українства як цілісності, що творить матеріальну й духовну культуру і на терені Батьківщини, і ще в 64 країнах планети та є незамінною часткою цілісного вселюдства. Тому адепти того світу надривно вітійствують: "Обережно: українознавство." Українознавство не можна пускати ні в освіту, ні в державне будівництво, ні в саму науку, бо воно, мовляв, не визначилося навіть стосовно власного предмета (?!) і методу, а замість того, щоб обмежитися елементами етнографії та фольклору, крає- (довкілля) чи народознавства, претендує на цілісну наукову систему знань про Україну й зарубіжне українство... Ще раз переконуємось: українознавство неможливо абстрагувати від політики й філософії держави, інакше запанує не українолюбство, а українофобія, волевияв не творення суверенної України, а нищення її. І аналогічно: метод і методологія не синтезу здобутків усіх галузей наук, професіоналізму й патріотизму, вітчизняного й зарубіжного досвіду, сцієнтизму й етики, а підміни пізнання й розкриття істини, цілісного образу світового українства описом окремих його елементів, зведення наук про Україну до вже здискредитованих (але потрібних адептам старого світу) фальшивих ідеологем" [3, 7].
Та українознавство - це не тільки і не стільки цілісна інтегративна система наукових знань про Україну, українців і світове українство у просторі й часі, якою вона є в даний історичний момент на початку ХХІ ст. Українознавство, насамперед, має стати потужною національною ідеологією, міцним ідеологічним стрижнем української держави, української політичної нації і кожного свідомого українця!
Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що, тільки маючи власну державу, він може безперервно розвиватися у просторі й часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних засад державності є національна ідеологія. Вона і тільки вона повинна бути тією об'єднавчою силою, яка може згуртувати український народ і успішно протидіяти будь-яким викликам і загрозам. Одним з важливих, якщо не найголовнішим чинником ідеологічного наступу на внутрішньовітчизняне і зовнішньосвітове поле діяльності може і повинно стати українознавство. Нам, вченим-українознавцям, опоненти можуть закинути, що ми замість більшовицько-комуністичної ідеології хочемо насильно насадити іншу, так звану українознавчу. Проте всім відомо, що навколишній світ, - чи то фізичний, чи то цивілізаційний, - ніколи не терпить порожнечі. Якщо українознавство по праву не опанує ідеологічну нішу сучасного вітчизняного соціуму, то її опанують інші концепції і реалії. Це може бути сепаратизм, космополітизм (у найгіршому розумінні його значення), малоросійство (плазування перед, так званим, "старшим братом" з Росії), корупціонізм, клановість, державний бандитизм тощо. Але не треба боятися українознавства, не треба з ним затято боротися, як це роблять деякі державні службовці й науковці. Треба лише допомогти йому впевнено спертися на ноги та зайняти своє місце в українському суспільстві [5, 341-342]. "Українознавство в своїй основі має спрямовуватися не проти когось (чи то подібних наукових предметів), а на пізнання та розбудову Вітчизни, отже, -- в ім'я торжества правди, добра, справедливості, миру і в Україні, і в інших народів" [1, 11].
Отже, українознавство як державницька ідеологія має на меті не розколоти і так пошматований на різні політичні та регіональні угруповання вітчизняний соціум, а стати тим міцним підґрунтям, дякуючи якому завершиться процес становлення єдиного громадянського суспільства й української політичної нації, розбудова демократичної, правової, високотехнологічної, сильної і заможної національної держави. Саме така держава дасть змогу всебічно розвиватися кожному індивідууму і всьому українському народу, тим самим збагативши політичне, економічне, культурне і мілітарне надбання світової людської цивілізації [5, 342].
Також П. Кононенко у своїй принциповій статті "Українознавство Третього Тисячоліття" накреслив редакційну політику часопису "Українознавство", який покликаний віддзеркалювати дослідження концептуальних засад українознавства як цілісної та інтегративної системи наукових знань і навчальної дисципліни: "Журнал "Українознавство" є спадкоємцем не тільки однойменного вісника 90-х років ХХ ст., а й ЛНВ Наукового товариства імені Шевченка 90-х років ХІХ ст.: відповідно до предмета дослідження - Україна, світове українство, українознавство у їхній часопросторовій ґенезі, - він буде відбивати не лише синтез українознавчих наук у їхній універсальній цілісності та системності, а й українознавчі сфери буття та життєтворчості. Це означає, що будуть друкуватися матеріали фундаментальних досліджень і гіпотези, версії, полемічні трактати; напрацювання у сферах джерелознавства й археології, найхарактерніші набутки літератури і мистецтва; напрями практичного втілення українознавства в заклади виховання й освіти; плани, наслідки роботи вітчизняних і зарубіжних українознавчих центрів. Разом з цим наголосимо: розширення меж українознавчих публікацій - це веління часу, але й воно - не стільки мета, скільки засіб, один із шляхів до головної мети. Та мета - новий якісний рівень українознавства у всіх його сутностях і формах. З огляду на це особлива увага буде приділятися розробці історико-теоретичних, методологічних проблем… Маємо відштовхуватися від вимог ХХІ ст.: науці - науковий метод. У світлі цієї вимогимаємо дослідити й висвітлити історію українознавства: у її корінні; вітчизняних і зарубіжних джерелах; у характерних рисах етапів і шкіл; бодай у найяскравіших постатях світочів українознавства -- і на цій основі скристалізувати найголовніші принципи подальшого розвитку науки. Цілком зрозуміло, що найпершою вимогою тут
Loading...

 
 

Цікаве