WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Фольклорист Олександр Малинка - Реферат

Фольклорист Олександр Малинка - Реферат

змиритись, але надати їм іншого змісту - в їх основу покласти релігійно-міфічні події. Так торувалася стежка до появи духовних драм. А згодом духовна драма стала світською. Позбувшись контролю церкви, вона знайшла собі прихисток на багатолюдних майданах. Те, що вважала церква гріховним, неприйнятним для показу, відтепер вільно представлялось народу. Творці драм почали вставляти в релігійну канву містерій смішні, взяті з життя історії. З них, зауважує О. Малинка, зародилися інтермедії. Ці прямі попередники новітніх, реалістично-побутових п'єс одержали свою постійну прописку в Україні. В XVII-XVIIIст. їх позитивним героєм став український козак. Вслід за козацькою славою Запорожця піднімалася й росла слава козака Донського. Зображений у другій дії "Живого вертепу", що його записав Малинка, козак Донський ніде й ні за яких обставин не втрачає свого оптимізму. Він не впадає у розпач, коли потрапляє в біду, добродушно сміється над собою і над бідою. І в той же час любить свою Україну, як патріот, і по-козацьки щиро співає на всю округу:
Да нема лучче,
Да немає краще,
О як у нас на Вкраїні...
Близький варіант цієї козацької пісні дослідник надибав у лялькових театрах (вертепах) Маркевича й Галагана. Проте в "Живому вертепі", наголошує Олександр Никифорович, іноді вона має своє продовження. Не встигає Донський козак доспівати останніх слів, як на сцені з'являється той чи інший ворог народу. Та якої б не був він масті, він за сюжетом драми, - ворог вільної України. Красномовне підтвердження цьому Олександр Малинка знаходить в інтермедіях М. Довгалевського, де українського "хлопа" лях вивозить на торг... у клітці. Нічим не кращі й степові хижаки татари та інші ласі нажитись на чужому добрі мерзотники. Йдеться про це й у творах "Живого вертепу". Із записів, зроблених Малинкою, дізнаємось, наприклад, що бундючний Наполеон переслідує ні що інше, як загарбницькі цілі. "На престоли сідаю, - проголошує він, - і всі землі забираю...". Цар Ірод свої звірині вердикти адресує ні в чому невинній жертві: "Не велю отпустить, а велю казнить". У дальших діях вертепу Малинка чітко побачив і наших внутрішніх Наполеонів та Іродів. Усі головні й другорядні ролі в цих діях, як вище було вже сказано, виконувались живими людьми. Звідси вслід за Малинкою не важко збагнути й походження назви "Живий вертеп".
В е р т е п - (старосл. - печера; сховище, місце збору злочинців) поширився по Україні у XVIII-XIX ст. Його вистави відбувалися у спеціальній скриньці на кшталт маленького двоповерхового будиночка. Починалися дійства на верхній її частині, продовжувались на нижній. Сценки з життя народу надавали їм особливого українського колориту. З цього й виходив Малинка у своєму дослідженні. Він був добре обізнаний з вертепним дітищем Галагана і одним з перших занотував, що в Галаганівському вертепі народний персонаж Клим представляється вже не як вічний "попихач", а як такий, що вміє себе відстояти. Він, коли треба, сміливо погрожує цигану, круг пальця обводить дяка, виступає проти всіляких принижень. Щось подібне знаходить Малинка і в окремих сценах "Живого вертепу". Простакуватий Мужик називає свинею чужинця Наполеона, гонористому завойовнику тикає палицею під самісінький ніс, отже подає свій далеко не рабський голос.
Перейнявши цю провідну тенденцію з театру ляльок, живий вертеп, за Малинкою, пробуджував у народі високі почуття гідності, сприяв прагненню до свободи і незалежності, викривав і засуджував деспотизм. В історії розвитку народних театральних дійств саме цей вид вертепу був, на думку дослідника, якісно вищим за ляльковий і становив особливе етапне явище.
У кожній науковій галузі, особливо в етнографії, на думку Олександра Малинки, крім фахівців, що досліджують і посувають науку вперед, завжди знаходяться ще й рядові, малопомітні помічники. Вони збирають і подають фахівцям відповідні матеріали на цілком добровільній основі. Вони не мають від цього жодної матеріальної вигоди і задовольняються лише тим, що й самі "подали краплю меду свого" до спільної скарбниці. До таких скромних, безкорисливих, але цінних для науки людей Малинка відносив П. Я. Литвинову (1833-1904). Пелагея Яківна народилась і працювала на Глухівщині. Заради плідного вивчення етнографії та народного мистецтва об'їздила всі місцеві осередки ткачів, золотарів, гончарів. Збирала оригінальні колекції писанок, рушників, плахт. Підготувала й видала декілька цінних етнографічних альбомів, серед них альбом "Южно-русский народный орнамент". Фольклорні матеріали і статті Пелагеї Яківни, вчительки за професією, друкувалися в "Киевской старине", "Матеріалах до україньско-руської етнології". Вона тісно контактувала з науковими товариствами - Паризьким антропологічним (будучи його членом) та з Петербурзьким вільно-економічним. Брала участь у роботі XII археологічного з'їзду в Харкові. З нею О. Н. Малинка познайомився у 1898 р. і в своєму "Сборнике матеріалов по малорусскому фольклору" подав частину її фольклорних записів.
* * *
Коли уважно вчитуєшся у зібране й обнародуване Малинкою (а це близько сорока його праць), мимоволі в думці спливають слова, занотовані свого часу Довженком:
"- Дивись назад, - це суть нашої нації. - Дивись вперед, а то лишишся позаду, і через минуле утверджуй майбутнє в сучасному".
З цими словами немовби звіряєш найсокровенніше перед лицем вічності. Тим більше, що й привід маємо слушний: віддня народження Олександра Малинки нещодавно виповнилось 140 літ.
А як відзначалась ця дата? Ніяк.
Рідко хто відгукнувся на неї навіть у колах народознавців.
Ми не оглянулися назад, не подивилися пильно вперед, не прониклись духом геніальних думок своїх всесвітньовідомих учителів. А було б варто. Фольклорно-етнографічна спадщина Олександра Малинки вповні заслуговує цього. Адже він - один із тієї фаланги, хто, вивчаючи й досліджуючи минуле, думав і про майбутнє, тобто про своїх нащадків, про нас. Своєю старанною працею він неухильно плекав глибоку народознавчу ідею про невмирущість української нації, свято беріг, підносив і розвивав прямо-таки безцінну вітчизняну традицію щодо пізнання духу свого народу через фольклор. У фольклорі, етнографії, народній освіті вбачав чи не найбільш повнокровне втілення історичної пам'яті. І якщо, вступивши у третє тисячоліття, ми активно включились у національне відродження, то забувати своїх самовідданих попередників було б непростимо.
Олександр Никифорович Малинка заслуговує шани й поваги і як людина палкого безкорисливого ентузіазму, і як уродженець нашої славної сіверської землі.
Добру пам'ять про нього, як на наш погляд, варто було б увічнити в назві мринської школи. Настав час подбати і про окреме видання всіх його праць, запровадити в школах, ліцеях, гімназіях, у вищих навчальних закладах періодичні М а л и н к і в с ь к і читання, проведення фольклорно-етнографічних конференцій, встановити Малинківські премії для кращих наших сучасників - носіїв фольклору: колядників, щедрувальників, танцюристів, художніх самодіяльних ансамблів і взагалі для найбільш активних учасників та організаторів трудових, календарних і громадсько-сімейних свят.
Зрозуміло, що й дат ювілейного плану забувати не бажано. Забуття - крок до безпам'ятства. А пам'ять - найдорожче наше добро.
Loading...

 
 

Цікаве