WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Фольклорист Олександр Малинка - Реферат

Фольклорист Олександр Малинка - Реферат

і вважав глибинним народним скарбом, у якому таяться незбагненні пласти історії, інтерес до якої виявляв і в пошуку важливих документальних даних. Саме в нього натрапляємо на відомості, що в Мрині в 1767 р. рахувалося 397 дворів, у 1775 р. було 245; у 1800 - 350. Населення під кінець XIX ст. становило понад 2000 осіб. Більшість належали до козацького стану. Головним заняттям людей вважалося землеробство. Близькість лісів і водойм дозволяла займатися плотництвом та рибальством. Становище молоді викликало співчуття й біль. З початком весни вона вирушала на заробітки. Юнаки - до Таврії і на Дін, дівчата в найми, прислужували панам у Ніжині та сусідніх поміщицьких маєтках. А коли в Носівці відкрили цукровий завод, молодь масово потяглася туди.
Будучи гімназистом, Олександр уважно прислухався до їхніх розповідей. З голосу дівчат записав потім пісню про той завод:
Що в Носівці на заводі
Нема коней, не волів,
Йдуть машини без парів,
Машиністи без штанів,
Усе косі та босі,
Да все курять папіроси.
Ми кісточку обгризем, -
На роботу рано йдем.
Із роботи пізно йдем,
Дрібненькії сльози ллєм.
Як прийду я на [завод]:
Дай хазяїну, рощот.
Ми додомоньку пойдем
Що в Носівці хлопці модні
По три дні сидять голодні.
Як наварять нам борщу,-
Хоч собаці підтащу
Як укинуть барана, -
Тільки кісточка одна;
І на той год не прийдем,
А собаку прив'яжем,
По всьому Мрину закажем,
Щоб собака не ддірвався
Да в Носівку не попався.
Бо в Носівку попадеться, -
Много горя набереться.
Як і в багатьох інших тодішніх містечках, у Мрині функціонувала церква. У ній працював Олександрів батько. Та, мабуть, не все влаштовувало його в церковній службі. В цьому неважко переконатись, читаючи автобіографію Малинки. "Батько мій, - зауважував Олександр Никифорович, - хоч сам був священиком, проте своїх дітей (я мав 3-х братів і 3-х сестер) до духовних шкіл не віддавав".
Збереглися документальні свідчення про навчання майбутнього фольклориста в Ніжинській гімназії. Вчився він успішно. Десятирічне перебування в гімназії розвинуло в нього інтерес до науки. 9 червня 1885 р. одержав атестат зрілості з такими показниками:
"В Законе Божьем - 4 (на испытаниях - 5); греческом языке - 4 (на испытаниях - 5); латинском языке - 4 (на испытаниях - 4); русском языке и словесности - 5 (на испытаниях - 4); логике - 3; математике - 5 (на испытаниях - 4); физике и математической географии - 5; истории - 5 (на испытаниях - 5); географии - 5; немецком языке - 5".
Юнаку наполегливо радили вчитися далі.
Він віддавав перевагу словесності, але й історія, географія неабияк цікавили теж. Марив вищими школами в Санкт-Петербурзі, Харкові, Києві, але не хотілося залишати й Ніжина. Врешті-решт поїхав у Санкт-Петербург, поступив до Імператорського історико-філологічного інституту.
Єдине, що зразу ж стало на перешкоді, - клімат. Несприятливі погодні умови гнітили. Безкінечні простудні хвороби. Буквально валили з ніг, що зумовило його повернення до Ніжина. Певне світло проливає на цю обставину офіційний лист директора інституту своєму колезі в Ніжин. У листі мовиться:
"Студент 1 курса Санкт-Петербургского института Александр Малинка, из воспитанников Нежинской гимназии, находя, что петербургский климат имеет неблагоприятное влияние на его здоровье, выражает желание продолжить образование в Нежинском институте. Не находя со своей стороны препятствий… по сему делу, имею честь покорнейше просить… уведомить меня, представляется ли возможным принять в настоящее время Александра Малинку в соответствующий курс вверенного Вам института. Директор К.Кедров".
18 вересня 1886 року з Ніжина Кедрову відповіли: "... препятствий не встречается".
Так Олександр Малинка знов опинився у місті своєї юності. Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька став йому рідним і дорогим на все життя. На період навчання повітове "Присутствие" надало юнакові тимчасову відстрочку від військової служби. Він набував нових знань, а в дні канікул виїздив до батьків у Мрин, охоче подорожував по Чернігівщині та Київщині, відвідував Ялту, інші оздоровчі місця і потім з новими силами брався, як кажуть, гризти граніт науки.
У позаурочний час збирав фольклорно-етнографічні матеріали, вивчав місцеві говірки, чисельні речові пам'ятки. Його схильність вникати в усе, що навколо, схвалив інститутський професор М.І.Соколов і підтримав, до речі, його пропозицію про створення етнографічного гуртка. На жаль, гурток проіснував недовго. Соколов незабаром виїхав до Москви, вся гурткова робота зачахла. Не зачах тільки в серці Малинки полум'яний вогонь дослідництва. Через професора Соколова, з власної ініціативи, він налагоджує зв'язки з Московським університетом, зокрема з його Товариством любителів природознавства, антропології та етнографії. Отже, продовжує працювати у фольклорно-етнографічному руслі.
Інститут закінчує в 1890 р. і призначається на роботу спочатку в Київ, потім - в інші місця. На освітянській ниві трудиться близько сорока літ і свою працю поєднує з повсякденним вивченням усної творчості народу та його побуту.
В останні роки життя він бідував. Двічі, читаємо в автобіографії, ВУАН (Всеукраїнська академія наук) за ініціативою Етнографічної комісії при підтримці академіків А.М. Лободи та В.В. Білого, порушувала питання про надання йому персональної пенсії. Вживалися заходи й іншого плану. Групком Робосу пропонував, наприклад, визнати Олександра Никифоровича "героєм праці". Але добрі наміри щодо моральної і матеріальної підтримки цієї високоосвіченої людини чомусь не бралися до уваги. Йому довелося задовольнятися мізерною пенсією.
Напередодні Великої вітчизняної війни Олександра Никифоровича Малинки не стало. Він помер 22 травня 1941 р. в Києві, де він мешкав, там його і поховали.
У своїх поглядах на суспільне життя О. Н. Малинка стояв на демократичних позиціях. Він радів, що вони, особливо з початком XX ст., нестримно рухалися вперед і водночас твердо стояв на тому, щоб духовну культуру предків берегти для нащадків, а збирати твори про народне життя, настирливо радив залучати до цього дітей.
У кінці XIX - на початку XX ст. неписьменного люду на Україні було багато. Станом на 1897 р. письменні становили всього лиш 27,9 процента, неписьменні - 72,1. Приблизно такий же процент припадав на Чернігівщину. Але в добрій пам'яті переважної більшості з них концентрувався безцінний фольклорний скарб: народні пісні та думи, численні повчальні оповіді, казки, перекази, легенди, влучні прислів'я й приказки. То ж чому все це духовне багатство має піти внепам'ять? Діти, якщо перед ними чітко поставити завдання, охоче, твердив Малинка, збирають найяскравіші народні перлини. Адже в такий спосіб "не з книжки, не від учителя, а безпосередньо з уст самого народу" довідуються про них, вникають у їх високий моральний зміст, переймаються справжніми народними ідеалами. Виходячи з цього, О.Н. Малинка щедро ділився досвідом своєї співпраці з дітьми.
Викладання української мови в старій дореволюційній школі заборонялось. Та, незважаючи на імперські перепони, рідна мова жила. Жили й місцеві говірки, які нерідко засмічувались різними усномовними впливами. Показовою в цьому плані є, на наш погляд, праця О. Малинки
Loading...

 
 

Цікаве