WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Фольклорист Олександр Малинка - Реферат

Фольклорист Олександр Малинка - Реферат


Реферат на тему:
Фольклорист Олександр Малинка
Пригадався жовтень 1990 року.
Перебуваючи в Києві, я завітав до редакції галузевого науково-популярного журналу "Народна творчість і етнографія". Спланувавши черговий номер більшість працівників розійшлась, і ми залишилися втрьох: І.Влаченко, С.Музичко і я. Редактор відділу Іван Маркович Власенко порушив болючу тему - про забуті імена фольклористів. Назвавши Олександра Малинку, він тут же звернувся до мене:
- Чому б не написати вам про нього, свого земляка? Із носівських країв, до речі. З Мрина.
Я, відверто кажучи, завагався. Пропозиція була слушною, але це не збігалось з моїми планами.
А Степан Михайлович Музиченко, теж наш земляк із Носівщини (він трудився секретарем редакції, до того ж, відповідальним), наполіг:
- Напиши. Це для нас вкрай потрібно. Про таких подвижників фольклористики забувати не можна. Він був справжнім ентузіастом.
Так вийшло, що, приїхавши додому, я непомітно включився в роботу. Дещо знайшлося в Ніжині. Дещо - у Чернігові. Але з ряду причин робота загальмувалась, і тільки тепер я знову повернувся до неї.
Влітку відвідав рідні місця Малинки. Побував у його селі Мрині. Гарне село. Гарні люди. Чисті, добре впорядковані вулиці. Затишно в центрі. Квіти, зелені трави обабіч шляху. Вишні, яблуні біля хат. На одній із верб примостився лелека. Гніздо собі звив нівроку. Сонце й небо над ним. І він сам у гнізді - красивий, величний птах. Стоїть, як дозорець, як пильний охоронець села, оглядає усе навколо.
Звідси пішов у світ наш земляк.
Славних, далеко відомих мринців у селі називають не одного.
А Малинку? Хто і що може сказати про цю людину? Повести слідами його дитинства, юності?..
Я чекав, що почую чимало нового й цінного. Аж ні. Сліди загубились. Ті, хто міг би чимось зарадити, пішли з життя. А молодшим важко щось певне розповісти. Хтось із місцевих нібито пробував з'ясувати окремі факти, та на тому й осікся.
Говоримо з Ольгою Михайлівною Шиян. Чемна, уважна й привітна, вона секретарює в сільраді, добре знає село. Є в неї кілька адрес старожилів, щоб уточнити хоча б приблизні біографічні дані. Але ж приблизні не завжди правильні.
Зійшлися на тому, щоб ім'я поважної людини воскресити в пам'яті поколінь, звернутися до існуючих документів. Ідею підтримали не лише в селі.
У Носівці її люб'язним прихильником стала Олександра Іванівна Давиденко. У Ніжині - Наталія Олександрівна Ленченко, Олена Іванівна Пономаревська. В архівах і наукових установах Києва - десятки інших працівників. Свої скарби відкрили центральна Національна й Парламентська бібліотеки, обласна бібліотека в Чернігові, державні університети столиці й периферії.
Все це й дозволило взятися за перо.
* * *
Олександр Никифорович Малинка (криптонім "А.М.") народився 7-го (за новим стилем 19-го) серпня 1865 р. у сім'ї священика. Містечко Мрин, як на той час називалося село, входило до Ніжинського повіту. Тепер - це населений пункт Носівського району. В "Історії міст і сіл Української РСР" (том "Чернігівська область") про нього сказано:
"Мрин - село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі річки Остра, за 16 км від районного центру й за 12 км від залізничної станції Носівка". Носівку оточували степи. Мрин - ліси. Вивчаючи історію Мрина, Олександр Никифорович писав:
"Ничего нельзя сказать определенного о времени возникновения м. Мрина. М. Домонтович называет Мрин старинным поселением, постоянно считавшимся сотенным местечком в Киевском полку; до открытия намесничества оно имело свою сотню казацкую и сотенное правление. Памятником пребывания казаков в Мрине остался старый земляной вал с тремя развалившимися воротами… Этот вал в последнее время почти уже срыт".
За Малинкою, найстаріші письмові згадки про Мрин сягають початку XVII ст. Як і більшість містечок, Мрин повинен був відвертати ворожі наскоки. Тому й був, так би мовити, осередком козацької сотні. Містечку своїми набігами особливо часто дошкуляли татари, або, як їх називали, "погані". З тих пір у мринців верст за 8 на північ з'явилось поле Погане.
Зацікавившись походженням назви, Олександр опитав багатьох людей і з чисельних переказів записав найважливіші. Погане - бо на тому полі, захопивши навколишні землі, знахабнілі татари утримували свій стан. Так говорили одні. Було й інше пояснення, від якого чуб піднімався вгору, коли записував. Воно немовби випливало з першого. Погане - бо в тому "татарському" полі з'являлися дивні привиди. Особливо жахав мринян привид страшної жінки з розпущеними косами. І ось чому. Згідно з тим же поясненням, у Мрині мав місцевий козак дочку. Красуню на всю округу, що не мала відбою від парубків. А вона, як на лихо, полюбила татарина. Народила від нього двійко близнят. За кращих обставин жити б і милуватись. Але батьки сказали: "Ганьба!.. Світ не бачив такого. Ти знеславила весь наш козацький рід."
Гнів охопив батьків. Гнів і обурення. Як велів тоді звичай, вони зібрали себе поважну "раду". Запросили наймудріших із мудрих.
- Що робити? Як бути? Тяжкий злочин дочки, - бідкалися батьки.
- А тяжкий злочин, - загула "рада" - тяжке й покарання.
Вивели її в поле. Вирили яму. Глибоку й темну, як ніч. І з дітьми закопали живцем. З часом почав блукати там дух померлої. Жінка-привид бродила з дітьми як навіжена. Рвала в нестямі коси. Тяжко-важко ридала, долю свою проклинала. Словом, на всіх нагонила страху. На малих і дорослих. Навіть найсміливіші не зважувались іти в те поле. Обминали десятою стежкою. Бо воно, казали, - Погане.
Легенди, перекази чарували Малинку з дитинства, захоплювали в юності. Він ріс серед них. Прискіпливо дослухався до кожного варіанту. Швидко вловлював той чи інший поворот у розповідях. Любив їх і багато знав.
Он і ліс Воскресенський причаївся неподалік. А чому - Воскресенський? Хто може відповісти? Окрім того, що записав Малинка, мабуть, ніхто. У нього ж знаходимо всі розгадки. Ліс, виявляється, також має свою історію. Він невеликий, зате з давніх-давен оповитий легендами. З двох боків омиває його Остер. З третього - непрохідне болото. За одною з легенд, мринці ховалися в ньому від нашестя татар. Останнього разу, під час переховування, застало там їх Воскресіння - велике весняне свято. Справили його мринці, як удома. Пораділи одине одному всім своїм ворогам на зло. В назві лісу й залишилося те святкування.
Органічно доповнює цю легенду розповідь про Шумиху. Рятувалася тоді в лісі, читаємо в Олександра Малинки, смілива, рішуча жінка. Закортіло їй проскочити в рідну домівку, щоб довідатись, що там і як. Коли добре вже смеркло, вона тільки їй відомою стежкою підкралася до сіней. І перше, що побачила за порогом, - коня. Той був на прив'язі. Обережно проникла в хату. А в ній на печі - татарин. Хропе - стіни гудуть. Ну, думає, стій же. Узяла його шаблю, вправно махнула і голова нечестивця покотилася з печі. У татарина в поясі були гроші. Великі гроші. Жінка тут же заволоділа ними.Підшукала відлюдне місце й сховала. Повернувшись до лісу, вона, як і всі, чекала, що татари от-от вирушать з мринських земель. І як тільки це сталося, пішла, розшукала ті гроші й почала розкішне, ш у м л и в е життя. Звідси Ш у м и х а. Багачка на всю округу.
Легенди й перекази бентежили молодого Малинку. Він охоче вивчав їх
Loading...

 
 

Цікаве